Авторський сайт Олександра Коротка

Усі знали, що він помре. А він не знав, де починається і де закінчується життя. Просто йшов упевненою ходою по довгій дорозі нелюбові й самозречення. Його друзі були тінями, віддзеркаленням, вони живилися політикою і ненавиділи одне одного. Як і всі, я ставилася до нього з великою симпатією, та любити його виявилося понад мої сили.

З першою дружиною у нього не склалося. З нею він дорослішав, а потім відокремився, як діти від своїх літніх батьків. Я розуміла, що така доля чекає всіх на його шляху. По-справжньому він любив тільки дві речі: інтриги й великі міста. Йому подобалася жорстока й цинічна енергетика мегаполісу. Він розчинявся у цій стихії духовного спустошення.

До хвороби він завжди поспішав, нехтуючи всім, що не стосувалося роботи. Хоча в моєму розумінні назвати роботою те, чим він займався, аж ніяк не можна було. З ним я вперше відчула страх, вірніше, його предтечу —  тривогу. Коли живеш із чиновником високого рангу, то монотонно, з інквізиторською витонченістю губиш свою душу, свою маленьку Жанну д’Арк. Ти починаєш мислити його категоріями, говорити його словами, твоє життя перетворюється на сон із розплющеними очима, і з кожним днем тебе все більше й більше засмоктує нестримна політична боротьба — прагнення зробити зі своїх ворогів друзів, щоб одного разу наблизити їх і знищити раз і назавжди. Хоча й це було не найстрашнішим. Найстрашніше — випасти з цього стану при повному здоров’ї та благоденстві. Сівши одного разу на політичну голку, зіскочити з неї вже не вийде. Ті, хто випав із цього процесу, нагадують сонних мух, плазунів по склу своїх спогадів. Йому пощастило більше за інших — він працював до останнього дня.

Хвороба — владна й примхлива цариця, вона не чекає, коли її покличуть, а приходить сама, зі своїми кухарками, лікарями, аптекарями. Твоє «я» перетворюється на жалюгідну беззахисну істоту, що намагається задовольнити будь-яку її забаганку. О, як він з нею боровся! Та все марно. Вона оселилася в нашому будинку на правах господині, і ми з цим змирилися. Спочатку я, потім — він. Я сердилася на себе й долю. Знала, що буду покарана, та не вірила, що це станеться так швидко. Радше навпаки. Він же вичікував. Шукав нову форму існування.

Це був найскладніший період у нашому житті. Хвороба теж не гаяла часу. Я намагалася умовити його кинути роботу, та він мене не чув. Його поведінка лякала знайомих. Щодня він ішов на роботу, наче на Голгофу. Хвороба вже не ховалася. Вона була всюди, і передовсім на його обличчі. Цікавитися здоров’ям, дивлячись на нього, було просто блюзнірством. Усі навколо дружно грали одну роль: вдавали, що нічого не відбувається. На кожній зустрічі він пильно, іронічно і навіть грайливо вдивлявся в очі співрозмовника і всім своїм виглядом, манерою поведінки провокував його, давав зрозуміти: йому байдуже, що той думає про його стан, а якщо сумнівається, то нехай спитає, поспівчуває, пожаліє зрештою. Для нього найголовнішим було залишатися наодинці з хворобою.

Я теж разом з усіма грала в цю гру. Увечері, після роботи, ми сиділи на кухні й докладно переказували один одному прожитий день. Щоразу сценарій був один і той самий. Я готувала вечерю, він стояв біля мене, жував яблуко і розповідав, розповідав, розповідав… Це захоплювало й інтригувало, хотілося відразу взяти диктофон і записати. Із прогресуванням хвороби оповіді ставали ґрунтовнішими. Переді мною відкрився весь світ людських доль, політичних інтриг і змов. Я знала, хто з ким спить, за ким стежать і кого «слухають». Занурена в переживання, я не розуміла, навіщо мені так багато цієї страшної інформації, але цікавість брала своє. У мене й на думці не було з кимось поділитися, скористатися почутим. Він у цьому не сумнівався. Педантично й наполегливо вводив мене в курс справи, накачував інформацією, як накачують резидентів перед тим, як зашлють у чужу країну. Давав мені шанс вижити, ніби натякав: якщо маєш клепку в голові, то правильно цим скористаєшся. Але зрозуміла я це пізніше.

За два дні до смерті він познайомив мене з дуже дивним типом — щось середнє між бандитом, сутенером і бізнесменом. Я відразу уявила собі їхнє дозвілля. Захотілося влаштувати скандал, та було пізно. Все це вже не мало значення.

Похорон був помпезним, з оркестром і почесною вартою. З властивою йому іронією ще задовго до смерті він детально спланував прощання «з вірним сином свого народу», поіменно назвав усіх, хто мав бути присутнім на похоронах. Він розповідав про це так образно і з подробицями, що в мене виникало відчуття, ніби я дивлюся фільм.

Поки ми були разом, я не цікавилася, звідки в нас гроші. Їх було завжди стільки, скільки потрібно. Так жили не тільки ми, а й колишня його сім’я — дружина та п’ятнадцятирічний син. А зараз з’ясувалося, що гроші, які в мене залишилися, точніше, ті, до яких я мала доступ, закінчилися. Бо й після його смерті я продовжувала жити так само, не замислюючись над витратами.

Прозріння прийшло дуже швидко. Я не знала, що робити. Істерика тривала весь день. Тільки увечері я оговталася. Але це виявилося ілюзією. Безсонна ніч, як гравець кулю в лузу, загнала мене в глухий кут. Розум, як  желе, був безжально розчавлений.

Вранці зателефонувала його колишня дружина. «Вибачте, але він…» Після цих слів голос обірвався. Пауза була такою довгою, що можна було збожеволіти, але слухавка знову ожила. У ній пролунав голос, вірніше, те, що від нього залишилося. Але я вже нічого не розуміла й не чула. Коли отямилася, спробувала відновити розмову. Та все марно. Голова була важкою, здавалося, ще мить — і я знепритомнію. Але цього не сталося. Не знати як, я змусила себе триматися вертикально і зайнятися домашніми справами.

Я рухалася по квартирі, похитуючись, як пінгвін. Мені дошкуляла єдина думка: навіщо вона дзвонила? Адже ми ніколи раніше не розмовляли. Бачилися лишень раз, і то на його похоронах. І раптом мене осяяло: вона хотіла попросити грошей! Мабуть, їй так само, як і мені, немає на що жити. Це прозріння увігнало мене в таку депресію, що я нестримно заридала.

Моє життя до зустрічі з ним не було святом. Його можна було порівняти з американськими гірками. Але всі ці спади й підйоми мали радше емоційний характер. Усе це було всередині мене й не стосувалося матеріального. Соромно зізнатися, але він так мене розбестив, що жити так, як до зустрічі з ним, я вже не могла. Я шукала точку опори і не знаходила. Почався довгий, нескінченно довгий діалог із самотністю.

Щоб якось впоратися з хвилею розпачу, я ковзала поглядом по знайомих предметах. І так наштовхнулася на телефонний апарат. Він, наче магніт, притягував мене, вивертав мою совість, давав зрозуміти: треба підійти до нього, бо станеться найгірше. І я підійшла. Набрала номер її телефону і, не даючи собі опам’ятатися, випалила: «Я знаю, що у вас немає грошей. Не переживайте, щось придумаю». Після цих слів поклала слухавку й задумалася.

Зміна в мені була настільки несподіваною, що я вирішила перевірити, чи це не сон. Підійшла до дзеркала, побачила заплакане набрякле обличчя, розпатлане волосся і полегшено зітхнула. І вже за мить спохватилася. Що я бовкнула? Де я в біса візьму ті гроші? Думки спалювали мою змучену свідомість.