Авторський сайт Олександра Коротка

…Вогненне Пушкінське слово, пробиваючись крізь хмари століть, і далі гріє душу, творить кохання, розбурхує уяву…

ПУШКІН — НАШЕ НЕБО

I

Як прожити без неба над головою? Ніяк. Пушкін — наше небо. Його можна відчувати, бачити, але не можна осягнути. На світі рідко, але таки бувають дива. Пушкін — одне з них. Я думаю, для самого Пушкіна його талант, точніше дар, був такою самою загадкою, як і для нас. Чи треба пояснювати незрозуміле, чи не краще приймати це явище як даність, послану згори? І читати, й знову повертатися до його осяйних рядків, пронизливих і тривожних, земних та відсторонених, таких, що лякають глибиною розуміння незбагненного, де вже не ми, а наші душі ходять з його тінню по закутках передчувань, що живуть у кожному його слові, його віршах, розгонистих і невгамовних, як вітер у степу.

II

Побачити вічність і лишитися живим серед поетів можна було лише Пушкіну. Вічність була його тінню. Добре це чи погано, не знаю, але те, що це страшно, і не просто страшно, можу лише здогадуватися. Він поспішав зробити таємне явним, намагався позбутися цієї мани саме тут, на землі, але ніяк не вдавалося. І лист Тетяни Онєгіну — лише послання у вічність, спроба відгородитися від власного болю, передати його в інші руки хоч на мить і злетіти високо в небо, де легко дихається і не болить душа. А вона в нього боліла завжди: і коли писав, і коли не писав, і коли закохувався, і коли кохання минало. Пушкін ніколи нічого ні в кого не брав — тільки давав, любив відчайдушно та до самозречення, але хто про це знав? Тільки він.
Пушкін був янголом, що спустився на землю, на якій йому було самотньо й незатишно, і прагнув якнайшвидше повернутися до себе додому. І вік його був коротким, а життя виявилося довгим, як сама вічність.

III

Міг би Пушкін піти, не попрощавшись, не передбачивши перебіг майбутніх подій, без пам’ятника нерукотворного? Міг би, якби зоря могла не сяяти. Що це, настанови прийдешнім поколінням, сповідь, благословення чи непорушного слова світло, що змилостивилося над світанком не-Пушкінського дня? Так відверто про свою велич поет не говорив, не міг собі дозволити, та наближалися фатальні миті.

У полоні владі слави та похвал він був недовго, ось про що мова. А геній, хіба він винен, що така доля випала йому? Як він розпорядився нею — не нам судити, на те є Божа воля.

***
Безжалостных событий суть,
несломленной судьбы забавы,
уходят дни в последний путь
по строчкам вверх, к вершине славы.
Дуэль не вызов, а ответ
на эхо прожитых страданий,
в руке убийцы пистолет,
как ворон ранний.
Почтенных книг столпотворенье,
когорта преданных друзей
и кабинет, души творенье,
слов отлучённых Колизей.
Подходят дети, час прощанья,
рука невольно гонит прочь
тень откровенного молчанья,
горит свеча, не гаснет ночь.
Как утомительны минуты,
как оскорбителен покой,
и жизни неземные путы
летят над чёрною Невой.

ЙОГО МАЙБУТНЄ СТАЛО НИНІШНІМ

Простите, верные дубравы!
Прости, беспечный мир полей,
И легкокрылые забавы
Столь быстро улетевших дней…

Так Пушкін пише про себе, про нас, і в цих рядках вчувається не бурхливий океан пристрастей, а плавна течія ріки. Голос поета бере не високу ноту захоплення, а смиренну октаву буття.

Пушкін — містик, людина, що пливе слідом за хмарами над російською землею в нескінченність. У незбагненній Пушкінській простоті живе подих небес і серцебиття вічності.

Ближче за всіх Пушкіну по духу був Чаадаєв, йому присвячено не один вірш: «…Чадаєв, чи пам’ятаєш про минуле?..», «…тебе бракує душі утомленій моїй…», і все ж не знайшлося людини на землі, яка б до кінця зрозуміла бентежну душу: «…серце майбуттям живе…», і тоді прийшла самотність, з якою Пушкін ділиться своїми потаємними думками: «…теперішнє невідрадне…». Але поета завжди видає душа, і вже по чистому аркушу паперу летить перо і забирає його із земного життя.

Как труп в пустыне я лежал,
И Бога глас ко мне воззвал:
Восстань, пророк, и виждь, и внемли,
Исполнись волею моей,
И, обходя моря и земли,
Глаголом жги сердца людей.

Написати таке, не переживши, неможливо. Цей духовний досвід з неймовірною силою відокремлює нас від Пушкіна і забирає його в надхмарну далечінь, і ось він уже серед воїнства небесного панує над нами. Так його майбутнє стало нинішнім.
Вогненна душа Пушкіна не тільки несла світло, а й випалювала його гаряче серце:

И он мне грудь рассёк мечом
И сердце трепетное вынул,

і воно гасло, як вогник свічки, від пересудів, від царської любові, від вихваляння Бенкендорфа.
Як оцінити поета? Його можна лише знецінити. Влада шанує великих поетів після смерті — коли їх немає, менше мороки. Та й людському натовпу немає діла до натхнення, у клопотах мирських живе він.

Любви, надежды, тихой славы
Недолго нежил нас обман.

Слава, якої він так прагнув, не принесла нічого, крім розчарування, але на зміну йому прийшли порятунок і вознесіння.

***
У звёзд своя печаль
сродни небесной тени,
и солнца край, и слова даль
воспел твой славный гений.

Ты преумножил тишину,
забвению дал крылья славы,
воспрянул дух в твоём плену
орлом двуглавым.

В уединении нашёл
поля, и рощи, и дубравы,
ветров покорных нежный шёлк
и вечеров скупых забавы.

Скажи, как пишется, поётся
в блаженной вечной пустоте
и как душе твоей живётся
на небывалой высоте.

 «БОЖЕСТВЕННА КОМЕДІЯ» ПУШКІНА
«Євгеній Онєгін» — роман у віршах, або передсмертна записка. Але Данте не Онєгін і Пушкін — не Ленський, і Ольга — не Наталя Гончарова. Хоча хто зна? Навіщо Пушкін у «Євгенії Онєгіному» передбачив свою долю, а може, не передбачив, а розповів… А може, доля поета і є сюжетом роману? Хто ж тоді головний герой? Звісно, Пушкін і трішки — час. У поета він рухається з майбутнього в сьогодення, а із сьогодення — у минуле.
Виходить, що спочатку була дуель із Дантесом, а потім уже постріл Євгенія Онєгіна. Значить, Пушкін писав роман не тут, а там, за хмарами, у за́світах, де роль гусячого пір’я грали підручні поета, янголи його генія.
Виходить, що не Данте, а Пушкін влаштував «божественну комедію», створивши «Євгенія Онєгіна», найбільшу містифікацію з часів Адама. Якщо Пушкін зміг створити таке і час над ним не має влади, отже, він живий і з хвилини на хвилину може з’явитися з новим романом під новим ім’ям. Чим не детективна історія? А може, Едгар По — це теж справа рук Пушкіна?

ВЕРШИНА РОСІЙСЬКОЇ ПРОЗИ
Гра не як процес, не як наслання, а як мить, після якої життя перетворюється на велике ніщо, де влада порожнечі знаходить найвищий зміст. Варто тільки підійти до краю прірви й зробити крок, і ось ти вже в її обіймах, й ім’я їй — божевілля Германна.
Пушкін не приховує симпатії до свого героя. Воліючи позбутися своїх марень, звільнитися від жагучої пристрасті, він вирішив перетворитися на графиню і віддати Германну ключ від фатальної таємниці. Так народилися «Пікова дама» та трійка, сімка, туз.
У глибині душі Пушкін вірив, що в житті можна зірвати великий куш, але сам не наважувався вступити в гру, в якій більше містики, ніж надії. І все ж одного разу він ризикнув і поставив на Германна, та в останню хвилину підмінив туза дамою пік, не залишивши жодних шансів на порятунок ні своєму героєві, ні собі. Переміг реалізм з його сірими буднями, і це дало Пушкіну змогу вилікувати себе від божевілля ціною божевілля Германна, але безодня вже розверзлася.
 «Пікова дама», можливо, і є автобіографічним твором Пушкіна. Він за велінням долі опинився на пустищі самотності, і в цьому безлюдному світі тріумфує його геній, і поет переселяє свою душу в душу Голема — Германна. Лаконізм і аскетизм викладу зведено в ранг абсолюту, межа між реальністю і містикою стирається, і виникає таке відчуття справжності й достовірності того, що відбувається, що ти раптом ловиш себе на думці: а чому б і самому не вирушити на пошуки трійки, сімки, туза, щоб здобути таку жадану свободу та спокій?

***

В часы  такие пересказать свою  любовь,  свои сомненья

и  тревоги, перекричать оглохшей  тишины усталость не

может сердце, оно лишь ждёт благую весть воспоминаний,

льются  пламенные  строки,  так  пробуждается  пора  и

вдохновения  и  страсти,  чтоб  воплотить  живую  боль

и  через  пахоту  разлуки  дойти  до  собственной  души.

В  уединении  отрада  и баснословная печаль в багряных

красках торжествуют,  и жизнь несносная уходит  вдаль,

за горизонт, в былые времена, за неприступные ограды,

в  темницу прошлого, и пусть… Когда есть терпкое вино,

камин, как зарево рассвета, и  нет уже забот иных,  чем

память тормошить и проживать мгновенья эти с неистовой

наивной простотой, приходит власть Б-жественного дара.