Є поети. Є. Вони завжди є. І один з них… Ні, Мандельштам — не один з них, він просто один. Не можна поставити в ряд, у шеренгу, людину, особистість, яка більша за ряд, більша за шеренгу. Одиниця як абсолютна величина, як острів, як планета, як вічність, що йде у нескінченність.
Коли тіло панує над душею, коли матеріальне все, ти дихаєш, живеш, вмираєш, а що далі? Ніщо. У Мандельштама тіло — ніщо, душа — все.
У дев’ятнадцять років, у 1910 році, він пише:
Я вижу месяц бездыханный
И небо мертвенней холста,
Твой мир болезненный и странный
Я принимаю, пустота!
Порожнеча Мандельштама — це не безсвідоме відчуття незаповненого простору, це свідоме відчуття себе у просторі, ім’я якому Вічність.
Навіщо на землю приходив Мандельштам? Може, навчитися писати вірші? Але він з ними народився. Вони завжди були з ним, вони завжди були в ньому. Звідси абсолютна зрілість, абсолютна майстерність.
Саме час звернутися до сучасника Мандельштама Маяковського. Ще в чотирнадцятому році він відповів на це запитання:
Послушайте!
Ведь, если звёзды зажигают —
значит — это кому-нибудь нужно!
Зоря Мандельштама впала на землю й повернулася на небо.
* * * Непогода життя. У вуличній тисняві днів блукає вбивча пригода часу. А…
* * * Відроджуйтесь, люди, для любові земної і країни моєї. Повертайтесь люди. …
Сонце зими - ніжне й безпристрасне, відчужене від наших болів і страждань. Що з…
*** Казино війни. З-за спини, вдалині маячить горизонт, схожий на картини шаленого Далі. Дивись -…
* * * Сухотною була зима в останній рік війни. І день, схожий на…