Авторський сайт Олександра Коротка

У таємниці повторень немає.

Цим рядком закінчується одна з поетичних збірок Олександра Коротка. Вона ж цілком може послужити епіграфом до творчості будь-якого справжнього майстра, зокрема й самого автора цієї фрази.

Нова книга Олександра Коротка «Транскрипція думки» — своєрідний досвід співавторства сучасного поета з трагічно загиблим на початку минулого століття художником Михайлом Казасом. Цю незвичайну зустріч поет немов передбачав заздалегідь, ще не знаючи про існування художника:

Передбачення як молитва.

На світанку мене відвідуй…

Дар пророцтва з давніх-давен вважається природною здатністю поетичної душі. Правда, у поетів він проявляється не буквально, а, скоріше, як побічний ефект натхнення. У вірші «Прірва», присвяченому внутрішнього діалогу між поетом і художником — іпостасями самого автора, разом з тим є рядки, дивно співзвучні тому, що знайшло своє втілення в «Транскрипції думки»:

Вони ніколи не зустрічалися.

Але щоразу від думки один про одного вони сперечалися.

Парадоксальне спілкування поета і художника, які ніколи не зустрічалися. Але для поезії Олександра Коротка зміщення часових координат — річ звичайна, так само, як і подолання неможливості зустрічі з людиною з іншого століття. Навдивовижу точний за силою передчуття фінал вірша. Я лише ризикну поміняти місцями у авторському тексті слова «поет» і «художник», щоб крізь шифр узагальненого поетичного образу стала очевидною зумовленість творчої зустрічі на сторінках цього видання:

Минуло небагато часу, і художник помер.

Поет не встиг приїхати на похорон.

Він жив в іншому столітті.

Художник Михайло Казас народився у 1889 році й загинув на зорі ХХ століття — у 1918-му. Поет Олександр Коротко народився в 1952-му, він не встиг на його похорон. Зате зміг сказати:

Що за дивна манера — вмирати назавжди.

І ось книга, очевидне свідчення того, що «смерть назавжди» — річ відносна. Незвичайний її жанр. Я б його визначив як альбом віршів, оскільки тут поет надав художнику рівну частку участі — не як ілюстратор, а як співавтор.

До цього моменту ім’я Михайла Казаса залишалося невідомим як для фахівців, так і для широкого загалу. Єдина прижиттєва виставка відбулася в 1910 році в Севастополі, і лише починаючи з 60-х років його роботи кілька разів експонувалися в залах Сімферопольського художнього музею. Це видання — по суті творчий дебют художника за межами Криму. Треба віддати належне художньому смаку Олександра Коротка, який безпомилково визначив у роботах Михайла Казаса руку великого майстра. Тут він виступає як продовжувач традицій російської художньої інтелігенції, серед діянь якої можна згадати відкриття для всього світу поетом Іллею Зданевичем і його братом — художником Кирилом імені Ніко Піросманішвілі. Факт рівноправного представництва в просторі однієї книги поета і художника викликає мимовільне бажання знайти риси, які зближують творчість настільки різнорідних і самобутніх майстрів. Справді, чому на цей раз Олександр Коротко вирішив постати перед читачем у компанії художника, що належить стрімкому і бурхливому часу Срібного століття російської культури? Може, це лише один з феноменів парадоксального мислення:

Оплески мертвих рук

чи факт поетичного свавілля? Ключ до розуміння вельми ефемерного в справах такого роду слід шукати у творчості самого Олександра Коротка:

Поезія перебуває завжди всередині, мов пташенята

почуттів, які не вилупилися з власної

підсвідомості.

Поет не шукає пояснень, він шукає співзвуччя. Олександр Коротко не тільки побачив і оцінив роботи Михайла Казаса, він почув їх поряд зі своїми віршами. Зрозуміло, співзвуччя ці проявляються не у вигляді буквальної ілюстративності, але в загальній тональності, можливої ​​для творів обох майстрів. І той, і інший, маючи загострене відчуття стилю, ніколи не переступають межу, за якою починається віртуозна гра позбавлених життя форм. Пружне переплетення-перетікання звуків і ліній, витончено-орнаментальна символіка емоцій, то доведених до крайнього напруження, то вилитих у тугу і безсилля… Такий цар Соломон у Михайла Казаса: на одному з аркушів особа самовдоволеного владики майже розчиняється в екзальтованих колірних плямах фону, на другому — поникла фігурка царя поряд з оголеною танцівницею, що випромінює жагу, — втілення самотності й безсилля:

Божевільних струн серцебиття,

не крик, а верещання — застава почуттів.

Зліт пристрасті й душі падіння,

Долі містичний урок.

Так, майже в дусі екзальтованого Срібного століття відгукується в кінці прагматичного ХХ століття Олександр Коротко.

Вернісаж робіт Михайла Казаса … У залах альбомних сторінок просторо. Особливу якість простору створюють відповідні однорядкові вірші Олександра Коротка:

Айсберги слів

перетинають біле поле аркуша.

Велика частка уцілілих від бомбардувань Севастополя робіт Михайла Казаса є ілюстраціями до літературних творів, ескізами театральних костюмів і декорацій, композиціями жанрового та міфологічного характеру. За всієї тематичної строкатості й стилістичного розмаїття робіт очі миттєво відзначають європейський вишкіл у безпомилковій побудові композиції і форми. Декількома скупими точними штрихами він будує простір вулиці або інтер’єру, домагаючись відчуття глибини і тривалості. З такою ж свободою, вміло використовуючи ритм і конфігурацію мас, він досягає декоративного ефекту площинних композицій. Лінія контурів нескінченно різноманітна — то нарочито зламана, узагальнюючи форму до майже орнаментального знака, то плавно-плинні, втілюючи їх у соковиту плоть.

Мюнхенські і паризькі враження від робіт постімпресіоністів, майстрів стилю ар-нуво і сецесіону, а також знайомство з творчістю художників кола «Світу мистецтва» сприяли розвитку у талановитого юнака витонченого естетичного переживання форми. Широка ерудованість у питаннях історії, літератури і прекрасне відчуття форми, властивій тій чи іншій культурі, виробили в ньому здатність до віртуозної стилізації. Особливу схильність Михайло Казас мав до створення композицій історичного і міфологічного змісту, так само, як і до ілюстрування улюблених літературних творів, що, втім, було цілком в дусі часу. Караїм за національністю, Казас із найбільшим натхненням і темпераментом відтворював колорит і екзотику Сходу. Блищить і переливається насиченими фарбами південного півдня виїзд східного владики («Хід з гепардами»), і як антитеза — нічна «Хода слонів», які тонули в густій ​​пітьмі, що контрастує з відлитими в місячному світлі бивнями тварин і фігурами воїнів у білому. Надзвичайно інтенсивна за кольором сповнена декоративним розмаїттям серія ескізів, присвячених царю Соломону. Тут Казас відходить від стереотипу зображення Соломона як біблійного мудреця, представляючи його то в ролі східного деспота, оточеного варварською пишністю, то у вигляді звичайної людини, наділеної всіма властивими їй слабостями. Гостра спостережливість, почуття гумору, розкутість малюнка вирізняють ілюстрації до історій про Моллу Насреддіна. Зовсім інший характер мають ілюстрації до «Слова о полку Ігоревім». У малюнку з’являється площинність, декоративний злам силуету, приглушена тональність синього, зеленого, бордового, які виглядають особливо благородно в поєднанні з матовим золотом. Мимоволі пригадуються картини на теми давньоруської історії таких художників, як Реріх, Білібін.

Теми, сюжети, образи, типажі… Кожен новий аркуш — свідчення невичерпної фантазії, нешаблонного мислення, творчої свободи. Михайло Казас майже не користується натурними замальовками, створюючи свої композиції силою уяви (до речі, ця здатність до постійної творчої переробки натури, відсутність, з одного боку, буквального списування, а з іншого — прагнення до знищення її зримого матеріального вигляду, є однією з рис, співзвучних поезії Олександра Коротка). Людина тонкої душевної організації, Михайло Казас був здатний глибоко переживати уявні події і завдяки цьому чуйно вловлювати властивості архетипних форм. Можливо, тому такі переконливі, сповнені живого світла створені ним роботи. Відчуття прозорості та легкості пушкінського слова залишають ілюстрації до «Євгенія Онєгіна»; стримана гризайльна інтонація властива сценкам з «європейського життя»; вибуховою бароковою динамікою бризкають життєрадісні вакханалії; хвилі стихійної сили струмлять від скаженої скачки скіфів уздовж берега моря…

Все, що створив Михайло Казас, було лише прелюдією до нереалізованого життя в мистецтві. Його ім’я цілком могло б зайняти місце поряд з художниками, творчість яких вплинула на становлення власної художньої мови Михайла Казаса. Це Бенуа, Бакст, Лансере, Головін, Добужинський, Реріх…

Якби не доля та

Часу ешафот.

Рукописи не горять. Картини не зникають. Художники не вмирають. Вони перебувають в ними ж створеній дійсності та час від часу відвідують один одного. Перетинаючи умовні кордони світів, рука Поета, простягнута через століття, знаходить відповідь дружньої руки Художника:

Пам’ять минуле сторожить.

Вона позбавлена ​​лінійної протяжності, а життя не зникає ні на мить, навіть якщо оголошено настання смерті:

Ти смерті ляпас дав.

Цей вірш Олександра Коротка адресовано Михайлу Казасу нарівні з кожним, хто зумів подолати вир небуття.

За своєю природою поет у значній мірі наче потойбічний до тієї дійсності, в якій проходить видима частина його життя. Це свого роду кентавр — істота, що одночасно втілює дві стихії і живе наче в пограниччі світів. Незалежно від того, відноситься поет до «низів» чи «верхів», він ніколи цілком не піддається ілюзії своєї соціальної ролі. Відчуття інобуття, своєї другої складової, не підвладній земній круговерті, — постійне джерело драматичних невідповідностей і артистичної самоіронії.

Олександр Коротко — майстер чистого переходу зі світу соціальних ігор у світ вільної гри поетичної думки… Поетичну щирість Олександра Коротка точно підмітив Віталій Коротич — «поетична думка у нього не прихована і змушує читачів брати участь у творчості».

Уже сама назва альбому «Транскрипція думки» відразу налаштовує читача на хвилю парадоксального поетичного мислення Олександра Коротка. Транскрипція — точний запис звучання, тобто запис того, що у повсякденному житті не звучить, — це нормально. Для цього автору лише необхідно знизити частоту енергії думки до рівня виникнення слів, а читачеві залишається виконати зворотну операцію.

Гортаючи попередні поетичні збірки Олександра Коротка, шукаю дороговказні знаки і символи його світу. Можливо, генезис його поезії частково відкривають рядки з вірша «Натхнення»:

…але коли з’являється вітер на дні

розуміння власної вершини і тонким

слухом торкається струн буття,

виникає релігія слова…

«Розуміння власної вершини» для поета — зовсім не метафора. Швидше це необхідна умова для виникнення поезії, яку Олександр Коротко ототожнює з релігією слова. Переважання «власної вершини» над «надмірною вагою душі» — тілом в певній мірі зумовило масштаб особистих почуттів і переживань, співвіднесених із масштабом Буття. Цей масштаб безпомилково «почув» один з патріархів сучасної української літератури Павло Загребельний. Говорячи про поезію Олександра Коротка, він зазначив якість її «величезності».

Якщо комусь знадобилася б дієта для того, щоб полегшити «надмірну вагу душі», то одним з пунктів мого рецепту було б читання віршів Олександра Коротка. Вони спочатку позбавлені наркотичного ефекту, що заколисують свідомість, і не мають стимуляторів залоз дешевого оптимізму — улюблених добавок для відрощування душевного жирку. Тут якраз все навпаки. Олександр Коротко звертається до прихованої механіки світу, яка справно забезпечує людство багатоликими стражданнями. У своєму осягненні поет виступає як крайній індивідуаліст. Він не запрошує в компанію навіть великих попередників, щоб у разі чого можна було спертися на п’єдестал авторитету. Така форма індивідуалізму — форма повної особистої відповідальності: сам на сам з Вічністю, Життям, самим собою.

Доцільність матеріального світу викликає у Олександра Коротка незмінні недовіру і іронію. Поет нікого не виховує, нікого нікуди не закликає і, боронь Боже, не береться стверджувати ходульні цінності повсякденного життя. Світ у його віршах постає як відображена в кривому дзеркалі реальність іншого порядку:

Виникає незворотно з відтінків часів і епох

життя чуттєвого пантоміма — півсон, напів’ява, зітхання.

Але пантоміма чуттєвого життя зовсім не нешкідлива — в напів’яві, півсні, у нетрях неусвідомленості чигають чудовиська, що пожирають і головних, і другорядних дійових осіб цього дійства. Сила інстинктивної прихильності до життя — ще один важіль механізму управління, який поет сприймає, скоріше, як погану звичку, ніж неминучість:

…застрягла наша любов до життя, бережена

нащадками розлюченої інерції…

Розвиток тієї самої теми зі ще більшою визначеністю звучить у таких рядках:

І в монотонність, немов у стійло, як човен

в пристань заганяють, так розширюють вони владу

німого велетня. Блукає тиша й

під чорно-білії акорди інерції смирення

мимоволі рухається туди, де дзвіниця, де вина

Гріхопадіння б’є чолобитну по неділях.

«Влада німого велетня» — чудовий образ Несвідомого, звідки тягнуться нитки, що керують маріонетковим людством. Все, що асоціюється з хаосом, сатанізмом, виходить саме звідти, а монотонне існування в стійлі — найбільш безпечна і надійна форма плекання живильного середовища, якою, в даному випадку, виступають люди.

Здатність ясно усвідомлювати брехливу суть прописних істин — одна з обов’язкових умов подолання «розлюченої інерції» «німого велетня». Дар «бачення» і «передбачення», який при цьому сходить на поета, — зовсім не «подарунок». Часом це нелегка праця, навіть «хрест» — адже закон працює без урахування маленьких людських радощів і прикрощів.

Передвістя майбутньої долі та свого призначення відкривалися поетові вже у дитинстві:

…Якщо зі мною що і станеться, то все це буде неправдою.

Чорний сміх з порога мого народження дихає мені в потилицю.

З роками відчуття того, що з життям щось негаразд, набуває сумного відтінку і надособистісного масштабу:

Потім прийшли ночі і перше

передчуття біди, неусвідомлене, як Вічність.

На шляху, обраному Олександром Коротком, швидко зростає список втрат і поповнюється досвід розлук. У поетичному переживанні власного життя він наче весь час рухається в двох планах. Один з них, що піддається «вихованню почуттів», відгукується болючою рефлексією на розрив життєвих ниток, інший безпристрасно фіксує зміни душевного клімату оком стороннього спостерігача:

Куди спішить, коли не ждуть,

Коли кругом одна розлука.

Одним з головних анахронізмів людської свідомості, відповідальним за породжену ним примітивну лінеарність мислення від життя до смерті, Олександр Коротко вважає поняття Часу:

Час поріс мохом і перетворився

на непрохідне болото існування.

Разом з часом прийшов поділ на минуле — теперішнє — майбутнє, яке стало основою тиражування міріад недосконалих тіл:

Привіт, сліпі дзеркала!

Час такий нехитрий, що всує,

не бажаючи ні добра, ні зла,

нас безжально малює і малює.

Зі століття у століття обтяжливий характер часу «надихає» поета на створення гранично лаконічного, моторошнуватого в монументальній величі образу:

На площі ХХ століття стоїть камінне серце.

Одне на всіх.

Відчуття наростання абсурду, пойменованого в останні місяці безглуздим, як старт у нікуди, словом «прогрес», підштовхує поета до аж ніяк не абстрактних роздумів:

…Не знаю, хто поглумився над сенсом життя…

Катастрофічне зростання прискорення життя, посилення механістичності процесу тиражування його форм — все далі від усвідомлення сенсу того, що відбувається:

І істина — вона завжди в мінорі…

Іноді іронія поета з приводу суті земної механіки набуває відтінків чорного гумору, який однаково успішно можна звернути як до себе, так і до всього іншого:

…На городі загального

виживання з’явилося ще одне опудало —

це ти.

Але, мабуть, процес виживання на «загальному городі» не дуже турбує автора, скоріше навпаки, час від часу рефреном звучить визнання все більш слабкого внутрішнього зв’язку зі світом:

Я не живу вже давно,

залишилися символи і звуки.

Останній вечір за вікном

до мене простягає руки.

Вся сутність поета концентрується усередині власної свідомості, так, що зовнішній світ стає однією з його похідних:

Якщо вірити словам, що увійшли

через порожній простір слуху

у твій понівечений розум,

то світ населений лише в уяві нашій.

І тоді як логічний висновок з усього вищесказаного, з переконанням і надією звучать слова:

Життя не тут. Почекай. Я тебе неодмінно знайду.

На землі лиш одні кровожерливі танці.

Олександр Коротко — майстер лаконічних поетичних формулювань, що вирізняються точністю і майже речовою відчутністю в передачі найтонших нематеріальних станів. Його вірші немов відлиті в невагомій бронзі слів з одиничних форм, неповторність яких зумовлена ​​одиничністю кожного окремо посталого поетичного імпульсу. Згідно лише із внутрішнім поетичним свавіллям рядок подовжується і коротшає, народжується і вмирає рима, сповільнюється або прискорюється ритм.

В альбомі віршів «Транскрипція думки» Олександр Коротко доводить до логічного завершення форму однорядкового вірша, що неодноразово виникала в його попередніх збірках. Здатність до кристалізації поетичної думки, ювелірної обробки малої віршованої форми породила в його творчості своєрідний вид вірша у вірші, де окремий рядок — одночасно частина тексту і завершене ціле. Подальша емансипація окремого рядка в самостійний твір певною мірою співзвучна тенденціям мінімалізації форми в сучасному мистецтві. Це свого роду прагнення до зменшення «надмірної ваги» твору за рахунок збільшення його нематеріальних активів. На відміну, наприклад, від компактних японських хайку, що по суті є витонченим поетичним пленером, вірші Олександра Коротка створюють нові виміри існуючих понять шляхом руйнування вироблених догм. Несподівані, іноді епатажні словосполучення формують суб’єктивну фразеологію, яка перекидає містки в той світ, що може бути виражений єдиноможливим чином. При всьому тому, що формально поезія Олександра Коротка найближча до явищ мистецтва постмодернізму, вона ніколи не перетинає межу, за якою починається анархія слів. У його віршах відчувається хороше щеплення традиційної поезії, зокрема, блискучої поезії Срібного століття з її вишуканою символічністю, витонченою асоціативністю, відточеною елегантністю форми:

Як плющем наші ночі снами повиті.

Складена виключно з однорядкових віршів, «Транскрипція думки» фактично стверджує повноцінність цієї поетичної форми. Тому, так би мовити, «для службового користування», стосовно поезії Олександра Коротка я назвав таку форму «неоолександрійським віршем». Зрозуміло, ця назва анітрохи не апелює до традиційної форми олександрійського вірша, а є похідною від імені самого поета. Однією з найбільш істотних ознак «неоолександрійського вірша» є концентрація цілого ряду понять і образів у найменшій семантичній одиниці — слові, після чого в поєднанні з іншими такими самим словами, іноді непоєднуваними в системі традиційного мислення, відбувається народження нової якості мислеобразу, що розширює простір звичайних смислів. Наступні один за одним «айсберги слів» — іноді натяки, іноді шифри, іноді видимі образи того, що мається на увазі…

У «неоолександрійських віршах» «Транскрипції думки» звучать вже знайомі нам теми і варіації. Попри компактну форму, поет не зменшує масштаб:

З днем ​​народження, Вічносте!

Мінливий, непостійний характер Часу. Чи то він є, чи то його немає. Ось на самому видноколі крик, штовханина, курява стовпом. Що це?

Кочові набіги епох.

Накочуються і розлітаються тисячами бризок, як океанські хвилі. І ніби не було «вічних міст», «піднебесних імперій», «завойовників світу»… Хіба не оманливіше за атмосферні примхи

Хистке дихання століть.

Смерть — улюблена гра Часу. Час — незмінний провідник Смерті. Олександр Коротко розкриває змову Часу проти цього світу, парадоксально стверджуючи життя смерті.

Смерть довгожителька.

Але смерть — це не тільки форма життя, це грань, що розділяє різні світи. Пауза між життями, під час перебування на митниці смерті, дає змогу побачити і оцінити обидва можливих варіанти:

Доторкнувшись до смерті, хто наважиться до життя повернутися.

Уточню — до такого життя, що нагадує «криваві танці». Поет, який розуміється на образотворчому мистецтві, не може уникнути у своїй творчості спокус живопису, нехай навіть він для цього не користується пензлем і фарбами. По суті, він перший ілюстратор своїх книг, оскільки багато його віршів по-справжньому образотворчі. Картини, створювані Олександром Коротком, не описові, вони створені за допомогою математичного розрахунку асоціацій:

Дощів корабельний гай.

Прозорі вертикалі струменів дощу дуже точно асоційовані з глибоким, світлим простором гаю, розкресленого стрункими стовбурами. Так само майстерно передає поет фактуру штучного освітлення:

Луска неживого світу

або чарівність місяця

Повний місяць душі.

Читання «неоолександрійських віршів», як і «служіння муз», «не терпить суєти». Це свого роду тест на ступінь пластичності внутрішнього простору, який або відгукнеться, або залишиться інертним. Поет тверезо оцінює переважний стан свідомості як

Плоскостопість думки.

Тут асоціація не тільки з відомим дефектом стопи, перенесеним на дефектність «плаского» мислення, але, в більшій мірі, вказівка ​​на здатність площини створювати напрямок мислення. Мислення сучасної людини нерідко нагадує бобслей, де капсули думок, придавлені прискоренням, несуться в жорстких тунелях. Доля такої думки — нескінченне прискорення, її вдосконалення — у розвитку здібностей до ще більшого прискорення, її свобода — в остаточному злитті з прискоренням. Простір життя, розкреслений думками, що ковзають по площинах, — все жорсткіший і заплутаніший. Він стає сторінками катастрофічності. Світ переповнений уламками зіткнень замкнутих капсул думок. На горизонті цього світу підноситься вигодуваний плодами з «городу виживання» велетень з жіночим іменем — Конкуренція. Кожного знову народженого він запускає в загальну гонку, наставляючи словами: «Обійди ближнього свого».

Мені здається, що це саме наш, а не потойбічний світ має на увазі Олександр Коротко, коли говорить

Довірливе пекло.

Для володаря «плоскостопості думки» це словосполучення може виявитися непереборною перешкодою. Занадто багато шляхів і занадто мало вказівників. Разом з тим вже на перший, поверхневий огляд такого поняття, як «пекло», виникає враження, що всі види відплати за гріхи земного життя, описані як пекельні муки, не вирізняються свіжістю новизни і не перевершують межі розуміння. Навпаки, в деяких випадках пекельні муки віддають кустарщиною в порівнянні з фантазією і розмахом справ рук людських. По суті, все, що вже робилося і робиться на землі із забезпечення мук для ближнього свого, мало чим відрізняється від обіцяної відплати. У такому випадку в чому відмінність?

Мабуть, якщо спробувати уявити собі це образно, — не більше, ніж між двома сусідніми оболонками матрьошки. Справді, чи не є пеклом земне життя для тих, хто зазнає тут мук? Адже не де-небудь, а саме на землі народилася фраза «життя, як у пеклі». Тобто для одних земне життя — свого роду відплата за справи попередні, тоді як для інших, які цього разу виступають в ролі мучителів, тут просто рай. Така картина повторюється і в цьому світі, який є для нас «класичним» пеклом. Мучителі тепер виступають у ролі своїх недавніх жертв, і для них це справді пекло, а для їх нових господарів життя в пеклі природне і приємне.

Тепер, коли є підстави припустити, що одна з іпостасей земного життя виконує функцію пекла, постає запитання, чому поет назвав це пекло «довірливим»?

Тут, як мені здається, досить звернутися до споконвічного змісту слова. Його сучасне тлумачення відповідає поняттю «легковірний», є наносним шаром, під яким приховано істинний сенс. Насправді «довірливість» — це передовсім стан «до віри». Тут «віра» може виступати синонімом «мудрості», «святості», «просвітленості», тобто тих станів, в яких людина здатна споглядати Істину. Людина довірлива, що не знає істини, не бачить і не розуміє навколишній світ, а тому є прекрасним об’єктом для навіювання. У зазорі між знанням і незнанням заводяться посередники — мучителі, що гіпнотизують свідомість «довірливих» незаперечністю вигаданих ними істин. Людина, що стоїть «до віри», але пристрасно прагне до неї, справно отримує ерзаци істини, а разом з ними і страждання. Приблизно так, спільними зусиллями, і створюється наше «довірливе пекло» в умовах окремо взятої планети.

І все-таки стан «довірливості» — це ще стан зростання, який в результаті може привести до віри, на відміну від інших категорій — «невіри», «безвір’я». Тож разом з Олександром Коротком хотілося б висловити припущення, що нинішній стан людства всього лише

Радості сумний початок.

А поки все залишається, як і раніше. Кожен, хто наділений «плоскостопістю думки» і «довірливістю», мчить у капсулі власної мети в невідомість і, як правило, виявляється її жертвою:

Ми живі мішені наших власних цілей.

Сам поет, мабуть, не спокушається щодо власних земних цілей, так само, як і щодо значущості своїх людських зусиль у цьому світі:

Моєї волі картковий будиночок.

Тож цілком очевидно, що

На відстані одного життя

в нашому «довірливому пеклі» жодних істотних змін не очікується, і погляд поета все більш наполегливо звертається туди, де

Вмирання як подарунок.

Дослідження механізму, що забезпечує переправу між світами, відображає наростання потреби знайти свій світ. Що ж це за світ? Якщо поет і знає про нього, то він не запрошує із собою, оскільки реальність цього світу визріває в злагоді з таїнством віри, що оживає в людині. І все ж Олександр Коротко робить натяк або припущення, що його слід шукати

За огорожею сонячного світла.

Прагнення вийти за сліпучу огорожу, окреслену Сонцем, аж ніяк не проста цікавість. Людина, що переросла біологічну форму існування, як підлітковий костюмчик, відчуває потребу подолати її обмеження, зумовлені основним джерелом біоенергії — Сонцем. Що там, за цією огорожею, — запитання, на яке кожному доведеться відповідати самостійно.

Вірші Олександра Коротка — свого роду послання всім тим, кому довелося

Гостем незваним жити на землі.

Воно може бути адресоване Мислителям, що долають «несамовиту інерцію» догм; Глядачам, які використовують життя як паузу для підбивання підсумків; Мандрівникам «за огорожу сонячного світла», що скидають баласт старих понять і освоюють нове спорядження…  Поетична мова «неоолександрійського вірша» ніби навмисне створена для такого роду послань. Ємність і концентрована метафоричність поетичної фрази іноді викликає асоціації з лаконічною виразністю біблійних символів. «І сказав я собі — все суєта!» Так сказав Проповідник, невгамовний експериментатор, який досліджував життя не за зразками, а в його справжніх проявах. Цю естафету відтоді передають один одному ті, для кого тісні рамки «довірливого пекла».

Приходить час, і все втрачає сенс.