Олена Посканна
Відомий український поет Олександр Коротко чверть століття присвятив медицині. Але це все залишилося в минулому, про яке Коротко говорити не бажає, втім, як і про політику. «Я вже 14 років займаюся виключно творчістю, телевізор не дивлюся, політиканство не люблю», — пояснив він свою позицію кореспонденту видання «ГОРДОН».
Нещодавно вийшла у світ нова книга поета «Майбутнє повернулося в минуле». У ній зібрані короткі мініатюри про наш час, суспільство, творчість і сенс життя: «Даремно нас так по справедливості», «Облаштували не ту країну», «Не чіпайте небо руками», «Здається, дно, а не тут-то було».
Літературною працею Коротко займається понад сорок років, публікується з кінця 1980-х. За цей час видано двадцять три книги. На його вірші написано пісні, які виконували Тамара Гвердцителі, Микола Караченцов, Таїсія Повалій, Олександр Малінін та інші артисти. Вистави за творами автора ставили в київському «Театрі на Подолі» та Національному театрі драми імені Івана Франка.
В інтерв’ю виданню «ГОРДОН» поет розповів, що вважає себе щасливою людиною, бо займається тим, чим сам хоче. Його зовсім не засмучує слабкий інтерес до української культури та літератури. На його думку, самореалізація для творчої людини значно важливіша за визнання мас.
— Ви часто повторюєте: читач має знаходити свого поета. Сьогодні світ динамічний, люди зайняті, їм ніколи споживати великі тексти. То, може, поезія як лаконічний вид літератури, більш затребувана?
— Все одно не читають. На мій погляд, поезія, з Божою поміччю, ще не втратила поета. З читачем проблематично. Чому? Коли ми говоримо про поета як особистість, маємо розуміти, що він весь час на духовному інтелектуальному шляху. Якщо читач не йде поруч з ним крізь життя, не живе поезією, нічого від неї і не отримає. Забігти в літературу неможливо. Ну хто сьогодні читає Канта, Шопенгауера?
— Це дуже об’ємні автори. Для такого читання треба ще й чимало вільного часу.
— Так, ми втомлюємося від усього, притуплена гострота сприйняття. Це закономірно. Але якщо людина не підготовлена, вона не зможе читати філософську або іншу серйозну літературу.
Нещодавно розповів своєму другові (він мистецтвознавець), що збираюся на інтернет-ресурсі викласти електронну версію своєї нової книги. Він відповів: «Про що ти говориш? Це елітарна річ. Навіть якщо вона стане доступною всім, масово читати не будуть». Думаю, він має рацію. Немає читача сьогодні. Тому письменнику не треба про нього думати.
Бодлер казав, що йому глибоко начхати на те, що думає людство. Ще одного прекрасного письменника, Марселя Пруста, не цікавило, що пишуть інші, а цікавила тільки його власна проза. Гете був шалено занурений у себе. Але, починаючи писати, вони підсвідомо піднімалися над своїм его, і тоді народжувалися чудові твори, шедеври.
Та не варто ображатися, що мало читають і не купують книги, не слухають справжню музику, не дивляться картини. Це нормально. Найскладніше в такій історії — людині творчій зберегти себе як вид, не нав’язувати, не просити. Не подадуть.
— Але людина просто так не вміє. Вона робить обов’язково заради чогось або когось. Виходить, творчість втратила сенс, якщо вона нікому не потрібна?
— Пригадуються слова Олександра Пушкіна: «Поезія має бути дурнувата». І Шарль Бодлер казав, що велика поезія дурнувата. Що вони мали на увазі? Коли ми оцінюємо поезію з точки зору розуму, вона дійсно виглядає безглуздо. Її треба міряти з погляду образного мислення, уяви і почуттів. Поезія насправді нічому не вчить і не дає нових знань. Але вона дає щось більше: відкриває новий світ і несе зовсім іншу життєву енергію.
Творчість — насамперед самореалізація. А випробування тільки зміцнюють віру у Творця. Без нього ти нічого не вартий. Тому не перебільшуйте, панове творчі люди, свою значимість. Самі читайте, пишіть, малюйте, складайте і будьте цьому раді. Дива не станеться.
Пожежа йде за планом, як на мене. Все горить у правильному напрямі. Переживати, що створене нікому не треба, — погано. Головне — самому знати, що ти доброго зробив.
Після 2000 року я ніде не читав взагалі. Ні маленьких, ані великих зустрічей з читачами не проводив. Треба було зосередитися, багато писати, я створив великі серйозні речі, за які мені не соромно. Минуло понад п’ятнадцять років. Ранньою весною цього року мене запросили до Вінниці послухати твори Моцарта і прочитати свої вірші. Запитань було чимало. Після цього я зібрав зал 8 червня в Києві. Без будь-якої реклами люди прийшли. Насправді не все так сумно з літературою, як здається на перший погляд.
— Думаєте? А ось Арсеній Яценюк, будучи прем’єр-міністром, сказав: «Культура не на часі». Заради чого живе українська нація, якщо всім начхати на культуру?
— Страшенно сумно, але це щире і чесне визнання. Він не ухилявся від прямої відповіді, не лицемірив, просто сфотографував реальність, а сам нічого не змінив. У цих словах велика трагедія. Не розумію, які зміни мають відбутися, щоб у нашому суспільстві стала затребуваною культура. Напевно, повинна з’явитися інша генерація.
У радянські часи, коли на Заході не знали, куди подіти зерно, у нас була постійна битва за урожай, але ніколи не вистачало хліба. Пам’ятаю, як у дитинстві стояв з бабусею в Одесі в довгій черзі. О третій годині ночі ми піднімалися і йшли в магазин, щоб вранці отримати в одні руки дві саєчки по 6 копійок кожна. Бабуся брала мене із собою, тому що їй одній не дали б чотири. Мені тоді було вісім чи дев’ять років. Нам по радіо розповідали, як ростуть надої молока. Так, зараз немає культури, а якби не було молока, було б ще гірше.
У радянські часи письменникові платили один рубль за рядок. Якщо він був членом Спілки письменників, ще додавали. Був чимось відзначений — до трьох рублів зростав гонорар. Зараз нікому нічого не платять. Хочеш — пиши, хочеш — не пиши! Ще й пропонують автору оплатити видання книги. Тому таке нині роздолля для графоманів. Це страшна хвороба. Вони йдуть і йдуть. «Маститі зачастили» (мініатюра з книги «Майбутнє повернулося в минуле». — «ГОРДОН»), а видавцям все одно: оплачено. Звичайно, ще залишилися видавництва з принциповою позицією, але їх зовсім мало.
— Як вам займатися літературою в умовах дефіциту підготовленого читача?
— Безумовно, непросто. Але творчість потребує особливого способу життя. Поезія — вища форма зосередженості. Привілей творчої людини — прокинутися, коли хочеш, лягти спати, коли хочеш, і працювати, коли сам того побажаєш. Це таке щастя, коли ти в ладу із собою, коли твої претензії до світу відповідають твоєму світовідчуттю.
— У віршах автор працює над образністю, ритмом, римою. Тут начебто все зрозуміло. А створення афористичних мініатюр — теж значний творчий процес чи фраза народжується в одну мить?
— Кожна моя мініатюра — поетична думка, спресована до лаконізму одного рядка. Я працюю в різних жанрах: пишу прозу, вірші, п’єси. Мініатюри для мене — зміна виду діяльності, мій відпочинок. Пишу максимум двадцять однорядків на день. 30–40% зі створеного йде у кошик, але такий алгоритм необхідний — це занурення саме в такий вид творчості, короткий за формою і великий за змістом. Я спеціально налаштовуюся і подумки розробляю теми.
Мій день розбитий на абсолютно різні цикли, коли читаю, просто думаю, відпрацьовую практику образного мислення або безпосередньо працюю. Це все безперервний процес.
Зазвичай пишу вночі, до світанку. Для мене це найпродуктивніший час. Увечері багато читаю, що вважаю дуже важливим для літератора. При цьому потрібно читати тільки книги, адекватні твоєму інтелекту, філософського складу розуму. Якщо у тебе немає смаку, ти не зможеш відрізнити хороше від поганого і, як наслідок, ніколи не створиш щось значне …
— І що зараз читаєте?
— Одночасно десять різних книг. Знову-таки тому, що треба переключатися. У мене над головою зліва від столу (я — шульга) є полиця. Зараз на ній книги геніального пітерського поета Леоніда Аронзона і класиків — Шолом-Алейхема, Чехова, Хлєбнікова, Хармса, Бабеля. Часто звертаюся до Едгара По, Бодлера, Рільке, Верлена, завжди читаю Кафку, Шопенгауера.
— Чи читаєте на планшеті?
— Тільки справжні паперові книги! У мене завжди під рукою маркери різних кольорів, якими я роблю позначки за текстом і на полях. Взагалі, у мене в кабінеті все чітко розкладено і структуровано, нічого не можна пересунути.
— Ви настільки педант?
— Може, й так. Для мене важливий той порядок речей, з яким я живу. Кафка, наприклад, писав вночі, в цілковитій тиші. Найменший шурхіт доводив його до сказу. Творчість — це річ інтимна, камерна, індивідуальна.
— Цікавий такий момент: як сучасний поет фіксує текст? Чи користуєтеся гаджетами?
— Ні телефон, ні комп’ютер я не використовую. Пишу ручкою на папері. Правда, ручки купую виключно в музеях світу. Люблю живопис, і в закордонних поїздках обов’язково ходжу в музеї. Якщо бачу там ручки, вибираю їх. Для мене має значення вага, зручність, чи гладенька вона на дотик або має якісь грані. Це тонкий момент, адже сигнал проходить з мозку, по плечу, до пальців, і треба встигнути його зафіксувати.
— Зараз гелеві ручки дуже популярні.
— Вони дуже ковзають. Мене це страшенно дратує. Я втрачаю думку.
— І до паперу у вас теж багато вимог?
— Використовую звичайний офісний папір. Шкодую чисті аркуші. Спочатку пишу на звороті власних чернеток, потім переписую начисто і кладу відлежуватися. У мене є конторка з поличками для різних текстів.
— Довго вилежується готове?
— По різному. Буває три-п’ять днів, буває місяць чи півроку. Якщо перечитую і розумію, що вже ні відняти, ні додати, — тоді готове. Першими читають написане тільки дві людини: моя дружина Людмила та літредактор Наталія Строганова, з якою я працюю майже тридцять років.
— Яку роль відіграє у вашому житті сім’я?
— Одну з головних. Творчість — передовсім самотність. Тому художники, поети, музиканти — одинокі люди. Моя сім’я — подарунок долі. Куди б не їхав, я завжди з дружиною. Страшно рахувати, але ми вже сорок чотири роки разом. Вона і соратниця, і помічниця, і друг. Людина, що дуже тонко відчуває. Ще у мене дві доньки та чудові онуки.
— Виховуєте?
— Виховання — це те, як ти поводишся в сім’ї. Не треба моралізаторством займатися, лаяти. Якщо ти вдома зірвався, тобі цього не пробачать. Діти все бачать і переймають. Головне — заслужити їх щиру повагу. Решта — блеф.
— Ви довго жили в Криму. Як ставитеся до всього того, що відбувається зараз на окупованому півострові?
— Не хочу займатися політиканством, політика — не моє. Для мене це величезний біль… Завжди є причини та наслідок. Це відбулося. Думаю, прийде час і все стане на свої місця. Нам треба рухатися далі. Треба шукати рішення, і для початку в собі самому.
Люди сьогодні сильно роз’єднані, агресивні, озлоблені. Зрозуміти це можна, а виправдати — ні. Над країною і над світом велика хмара розчарувань. Вона тисне неймовірно. Наче йдеш по просторій вулиці, а таке відчуття, що їдеш у метро в годину пік.
— «Історична неправда» — це про що?
— Про те, що все спотворено в нашому світі. А історичної правди насправді просто немає.
Я нещодавно читав книги Варлама Шаламова і написав про нього есе. У Шаламова було неймовірно важке життя. Неможливо усвідомити, що людина може пройти через такі випробування, стільки витримати. Його доля, немов вся наша історія, яка нікому не дає спокою.
— Сьогодні ми знову спостерігаємо, як тоталітарна машина в Росії перемелює живих людей. ГУЛАГ перестав так називатися, але не зник?
— Думаю, людина по суті своїй мало змінилася. Це диктується середовищем. Все суспільство треба лікувати. Як кажуть лікарі, ставити на диспансерний облік. Дійсно вірю, що зцілення можливо. У цьому сенсі я оптиміст. І я вже відчуваю, як змінюється час і країна, як люди стають кращими. Просто ще немає масового прояву. Але люди вже дивляться на життя по-іншому.
«Народ вірив, але не довіряв», — написав я. І правда, дурнів сьогодні немає. Громадяни все бачать і розуміють. Уже нікого не обдуриш. Раніше люди були більш наївними, вірили в казки, мовляв, пан приїде і розсудить. Не буде такого. Останнім часом я зустрічав негідників, мерзотників, хитромудрих, а дурнів — немає.
Політика і, перш за все, політики мають стати менш аварійними. Закінчився візантійський стиль правління, а розуміння цього все ще немає, це велика проблема для нас усіх. На перший план вже виходить мораль, а з цим у політиків туго.
— Багато російських артистів виконували пісні на ваші вірші. Ви дружили з Сергієм Юрським. Що змінилося за останні роки?
— Уже ні з ким не спілкуюся і не підтримую стосунків. Тільки з Юрським — моїм великим другом. Він людина високої культури, яка тримає моральну планку, не заангажована і некон’юнктурна. До речі, нещодавно спілкувалися. Я поїздом передав йому свою нову книгу мініатюр «Майбутнє повернулося в минуле». Доставили прямо у театр. Йому вона дуже сподобалася.
— Ви пишете: «Час став розсудливим», а можливо, не він, а ви?
— Він став розсудливим. Перестав бути таким агресивним. Людина — ні. І я не став розсудливим, думаю, просто став мудрішим. Є речі, які, виходячи з моральних критеріїв, сьогодні я не зроблю і шкодую, що робив колись.
— Плин часу вас цікавить, тому що ви відчуваєте, як стаєте старше?
— У нас в Умані похований Цадик Нахман. Він казав своїй дочці: «Я вмираю, але ти не турбуйся. В чому проблема? Це все одно, що перейти з однієї кімнати в іншу. Ти мене покличеш — і я почую». Боятися смерті не треба. Коли ми є — немає смерті. Коли є смерть — немає нас. Так чого боятися? Смерть — це ілюзія, обман. Ніхто з цього життя не вийде живим. Лише поезія як явище духовного життя може бути вічною.
Треба вміти жити у своєму віці. Пам’ятаю радянське телебачення і багатьох публічних людей на екрані, пройшло чимало часу, а ці персонажі все ще неприродно молоді. Вони слабкі, не знають ієрархії духовних цінностей, не розуміють, що погано бути смішним, добре бути веселим! Неповноцінно це — змінювати обличчя та тіло пластикою.
Ботекси-шмотекси нічого не змінять, нічим не допоможуть, а тільки погіршать особисту трагедію, яка виникла через відсутність сприйняття неминучого старіння. Неможливо змінити природу, яку створив Всевишній. Інша справа, що в сучасному світі треба тримати себе в тонусі та хорошій фізичній формі. Але важливо адекватно ставитися до свого віку, зберігати свою індивідуальність.
— Індивідуальність? Вона давно не в моді…
— Індивідуальність ніколи не була в моді, адже це протест. Поет і художник Максиміліан Волошин казав: «Рівність, як правило, відрубує ноги високим, оскільки не може змусити вирости карлика». Звісно, соціум не сприймає особистостей. Яка одна з головних вад людини? Заздрість. Заздрісникові неприємно, якщо він не може чогось так, як ти, тому і паскудить. Індивідуальність — це виклик.
Але ці божевільні особистості здатні передбачати. Вони і є та сила, яка рухає суспільство, штовхає світ до розвитку.
І наостанок — один із моїх віршів цього року.