Театр української драми імені Івана Франка славиться своїми талановитими постановниками. На його підмостках часто виступають цікаві закордонні грастролери. Восьмого ж грудня театр був відданий поезії. Вечір пройшов під назвою «Квартрал небожителів» у переповненому залі, викликавши щасливі спогади про сімдесяті роки, коли поети збирали на свої виступи цілі стадіони. Утішно було бачити, що і на зламі століть, в нашому розкраяному світі, поезія все ще затребувана.
Відкрив вечір патріарх української літератури Павло Загребельний. Говорив про те, що можливості душі безмежні, якщо вона перебуває у своїх володіннях. А володіння поета — слово. Представляючи поетів, які мали виступити — Беллу Ахмадуліну, Олександра Коротка та Олександра Ткаченка, — метр знайшов точні та ємні слова.
До речі, Павло Загребельний написав чудове вступне слово до нової книги віршів Олександра Коротка «Знебарвленi сни». Українською мовою вірші вельми вдало переклав Борис Чіп. Книга вийшла друком кілька днів тому і ще дихала свіжою друкарською фарбою. Прикро, що ніхто зі сцени навіть не згадав про неї, адже в наш час поява нової книги — подія не рядова. Перші двісті примірників продавалися в фойє театру і були розкуплені всі до одного…
Першим на сцену вийшов, наче на «розігрів» публіки, москвич Олександр Ткаченко — колишній футболіст кримської «Таврії». Він прочитав вірші «з почуттям м’яча і галявини» і висловленням захоплення українським футболістом Шевченком. В уривках поеми про Чорнобиль, написаної Ткаченком у рік трагедії, що трапилася, відчувалася інтонація його вчителя Андрія Вознесенського, і це, мабуть, заважало прийняти форму поеми як експериментальну, на що вона, здається, претендувала …
Усі, хто пише про Олександра Коротка, наголошують, що він, скажімо, перефразовуючи О. К. Толстого, двох станів не гість випадковий, а боєць. Але це так, до слова. Адже на театральну сцену вийшов не заступник керівника міністра охорони здоров’я України, а поет. Маю зауважити, що на вірші Олександра Коротка складено чимало хороших пісень, виконуваних ідолами любителів естрадної музики — Йосипом Кобзоном, Олександром Малініним, Філіпом Кіркоровим, Таїсією Повалій, — але в той вечір зі сцени звучали не пісні, а вірші. Афористичні вірші. Такі одкровення, як «Слава Богу, дороги не продано в рабство» або «Кого ми втішили, тих і продали», треба думати, непросто лягають на музику. «Він втомився від банальностей і не хоче повторювати прописних істин», — писав Віталій Коротич, випереджаючи публікацію поеми Олександра Коротка «Зв’язка сонних ключів». І це зауважено дуже точно, бо банальність віршам Олександра Коротка не загрожує. Нелегка, мабуть, це праця — передавати свої думки ювелірно відточеною фразою, фразою несподіваною, навіть парадоксальною. Хоча іноді хочеться впасти, як у єресь, в нечувану простоту.
Сприйняття світу у Коротка філософічно-трагедійне: «Місто, як „Титанік“, лягло на дно», «Янгол пише глави для фашизму». Ці рядки пронизливо перегукуються з фразою знаменитого Єжи Леца: «Побоююсь янголів — вони такі добрі, що погодяться бути демонами». Зустрічаються, звісно, і рядки, які свідчать, що ніщо людське поетові не чуже, — «Чужа слава, як черевики не за розміром, боляче тисне».
Олександр Коротко читав свої нові вірші з якимось невгамовним напором, немов заново проживаючи кожен рядок. Енергетика його віршів заражала. Ритм — стрімкий. Дуже важко було наздогнати його думками. Складалося враження, що поет кудись поспішає, що він ось-ось покине нас, а ми катастрофічно не встигаємо усвідомити одкровення, що прозвучало.
Коли на підмостки вийшла Белла Ахмадуліна, зал знову затих, слухаючи кришталевий голос поетеси, чий високий дар об’єднує людей понад часом і простором. «Все сказано — и все сокрыто. Совсем прозрачно — и темно. Чем больше имя знаменито, тем неразгаданней оно». Цю строфу з вірша «Безсмертям душу зваблюючи», присвяченого Олександру Блоку, вповні можна віднести і до самої Ахмадуліної. З юних років вона була кумиром не тільки шанувальників поезії, а й ревнивих побратимів по перу. Перевірити алгеброю гармонію її обдарування, здається, нікому не вдалося. Вірш «Дачний роман», яким розпочала свій виступ Ахмадуліна, було опубліковано ще в 1973 році, він одразу став для захопленої читанням молоді початку вісімдесятих найулюбленішим. Сьогоднішнє молоде покоління сказало б — культовим. Як було приємно дізнатися, що юні студенти, які розмістилися на гальорці, разом з автором читали напам’ять завершальні рядки: «И странствуют, не совпадая, два сердца, сирых две ладьи, ямб ненасытный услаждая великой горечью любви». Можливо, слова ці поки звучать для них на виріст, але з ними вони увійдуть у наступне тисячоліття.
Ті, кому пощастило потрапити в «Квартал небожителів», напевно будуть сприймати це як винятковий талан…