Нещодавно в книгарнях України з’явилася нова книга київського письменника Олександра Коротка. Називається вона «Місячний хлопчик». Передмова зветься не надто поетично, зате точно по суті — «Лунатизм як спосіб збереження самого себе». Написав її всесвітньо відомий майстер сучасної прози Андрій Бітов. З окремими фрагментами цієї передмови ми знайомимо наших читачів. І ще тому, що книга Олександра Коротка незвичайна. Вона — поза жанром. Так визначив жанр «Місячного хлопчика» сам автор.
«Письменник завжди пише про минуле, навіть якщо це минуле минулої секунди. Проте „Місячний хлопчик“ стоїть віч-на-віч з часом. Відобразити миттєвість того, що відбувається, на аркуші паперу неймовірно важко, майже неможливо. Чи ставив перед собою таке завдання автор? Швидше за все ні. Олександр Коротко в „Місячному хлопчикові“ взагалі нехтує багатьма умовностями щодо літературних прийомів і правил…
Художня реальність у „Місячному хлопчикові“ значно вище за реальність матеріальну. Трансформер дає змогу авторові і його літературному вимислу, місячному хлопчикові, який висить над прірвою сну і чекає рятівного пробудження, рухатися від початку до кінця, не зачіпаючи живих, несплячих. Безсумнівно, проза належить перу поета…
До речі, чоловіча проза від імені жінки — вельми рідкісне в сучасній літературі явище і, слід зауважити, цікаве для читача. Треба сказати, що проза Коротка хороша і в словах, і в цілих фразах, довге дихання ще не зовсім пробилося, воно тільки живе в сюжеті, у закадровості сенсі, і все ж річ вийшла, лунатизм пройшов по краю даху і не впав у двір. Безстатеві люди в кінці здобули свої обриси і заговорили мовою справжніх героїв, приставка „сюр“ відпала, і дійсність проговорилася — вона хотіла експерименту над людиною.
Але врятував саме „сюр“, оскільки якщо дійсність сприймати всерйоз, то місячний хлопчик незмінно гине в дні місячного тяжіння. Він розчинений в тексті, блукає із закритими очима, він сновида-час, що балансує на межі то замовних матеріалів, то замовних убивств, то замовних подарунків у вигляді постів заступника редактора чи без десяти ста відсотків акцій.
Божевілля часу передається у Коротка трансцендентально, а розум і свідомість приходять тільки через зусилля над самим собою — потрібно розірвати сон, щоб по-справжньому прокинутися. Прокинутися і постати перед лицем прокуратора — перед головним редактором, який уособлює руйнівну і одночасно креативну силу. І все-таки страшно, коли все залежить не від тебе. Тебе правлять, дають чуже прізвище, приносять і відбирають гроші, місце і становище, і тільки місячний сон рятує настільки, що навіть смерть близької людини не жахає. І що ж ми за людство таке? Безумству хоробрих співаємо ми пісню і гинемо від того, що нам змінили прізвище або в тексті прибрали лишень один абзац. Насправді бізнесмени із „Місячного хлопчика“, люди перехідного періоду, хочуть спати, любити, інтригувати, зрештою, просто вмирати, тому що всі вони вийшли із сонного царства соціалізму, де їм було зручно, а тут треба в результаті довгих мук, розборок, ділових зустрічей і „стрілок“ продавати свій бізнес, тому що кістка не та, тендітна, з хромом застою, зі скрипом гоголівських мостин старосвітських поміщиків, Штольц і Обломов на одному дивані. Гроші присутні в повісті як якась самодостатня сила, вони повітря для тих, хто успішний у справах, статечний, інтелектуальний, їх не помічаєш, коли вони є. Але ті, у кого їх немає, у підсвідомості тільки й носять їх тишу і невибагливість. І ось тобі їх пропонують. І начебто так має і бути, тому що гідність приносить гроші за довготерпіння і за те, що ти робиш від свого таланту, а не через зусилля комерції і непосильної праці. Інтелігенція не здатна, та й не повинна грати за правилами тих, хто використовує її, хто хоче приватизувати її думки, почуття, талант зрештою, — в такому разі вона завжди програє, бо їй змінюють без відома домашні телефони, залишають без роботи, оголошують банкрутом. Як тільки вона повертається у свою соціальну нішу і займається своєю справою, все одразу стає на місце. Гідність і гордість — це те, чим ми живі в усі часи. Успішний в брудній комерції інтелігент підозрілий. Насправді або він ніякий не інтелігент, або ж комерсант поганого штибу розправився з ним в першій же сутичці совісті з обманом — самого себе і довколишніх. У „Місячному хлопчикові“ це, мабуть, те головне, що в цьому творі завжди поверх або всередині контексту. Коротко боїться за „людські інстинкти“, які в певний момент можуть стати страшніше тваринних. „Ми перемогли. Нас перемогли“ — такий підсумок, плата за амбітні мрії про кар’єру, такі невластиві совісному індивідууму…
Останнім часом багато сперечаються і кажуть про загибель літератури, про провал сучасного роману. Твори називають то комерційними, то букерівськими, то написаними спеціально для формату товстого журналу… Все це пусті розмови. Література живе за іншими правилами. Свобода і безмежний простір проживання творчої особистості — незаперечна річ. Проза Олександра Коротка, що перебуває поза жанром, цим і цікава. Вона спростовує всі розмови про загибель літератури як цивілізації, як культури».