Авторський сайт Олександра Коротка

Після всього, що з нами сталося, лишилося тільки сказати небу: руки за голову сонця і здавайся! Нехай увесь світ побачить, хто ти є.

А небо, що небо? Дивиться наївними блакитними очима і не розуміє, навіщо це все. Справді, навіщо це все? Скільки життів треба прожити, щоб усвідомити все безглуздя того, що відбувається?

У війни немає переможців, але є переможені, є постраждалі і найстрашніше — є вбиті. Коли ти посягаєш на чуже життя, ти позбавляєш майбутнього власну душу. А як без майбутнього, як без віри, в чому тоді сенс існування на землі? Невже в самоствердженні, у рейтингу, цьому паперовому кораблику, який біжить проталинами часу в нікуди, а хтось думає, що він пливе до слави?

У слави немає берегів, немає своєї гавані, немає пристані, вона, як хмара, ховається у забутті. А далі що? Нічого, порожнеча, самотність і оправдання своїх вчинків, яким немає оправдання.

Що ж сталося із нами? З ким — з нами? Я думаю, з усіма, не лише з моєю країною. Невже світ рухається до апокаліпсису, свого льодовикового періоду? Я дивуюся, що приходить весна, зеленіють дерева… А може, це обман і мені тільки здається, а насправді все занурюється у пітьму?
На початку було слово. Що ж буде наприкінці? Колись було прийнято говорити: наприкінці тунелю буде світло, але тунель не закінчується, а ми будуємо все нові й нові. Ми не піднімаємося вгору, ми падаємо вниз — не там шукаємо світло. Світло не в кінці тунелю, воно над ним. Хтось скаже: але ж це воля народу! З народом не треба загравати, до народу треба прислухатися і робити його життя кращим, а саму людину — добрішою.
Як вийти цей шлях? Та дуже просто — відмовитися від старого. Невже це можливо? Звісно можливо! Тим більше якщо повірити в це неможливо. А повірити доведеться.

Київ, квітень 2014