Від Гельдерліна до Цвєтаєвої

Categories: Есе

Поети не живуть на сонячному боці. Вони вкрадливо переписують своє життя, сторінку за сторінкою, нервово покусуючи губи переживань, що увірвалися в нічну яву напівнатяком, жестом, тогосвітньою правдою неба, його сподом, де пил спогадів клубочиться і летить світом, і знаходить когорту розкиданих світом доль, чиє життя — лише відлуння рядків, птахів перелітних, що живуть під крилом безмовної фрази, написаної Творцем.

Так думав Гельдерлін, і Шиллер заохочував його навісне мовчання, а Гете дивився безрадісно на самітну постать, не визнаючи в ньому побратима. Цвєтаєва, аскетка негараздів, стояла поряд, за рогом століття, і запитувала: «Гете, ну як ти міг?» Але він не чув, не хотів збагнути його душевний лад, орган величних думок поета майбутніх часів, — він зовнішнім жив.

Коли і сон не сон, і вірш останній прихисток не гріє, і життя не хоче відпустить на волю, де так на нас чекають, де все іде в нікуди, й зостається тільки натяк на те, що був, і то лиш в перші миттєвості хвилин, коли душа ще в дорозі до безмежжя, і адреса є, та вона інакша, вона не у словах, вона просто є, не має оболонки, невловима сутність у конверті хмари, що летить за думкою передчуттям тієї розчиненої правди, яку й зірки, гірлянди новорічні, не збагнуть.

Усе це попереду, а тут, внизу, в глибиннім забутті, де росте дерево сумнівів і набухають бруньки днів, як спокій віднайти, наївний і смішний у плетиві подій, де дух високий просить прощення за пристрастей сум’яття, придуманих, набутих, і нехай надія царює на полустанку, передишці, потім врятує божевілля. А ці сім прекрасних років — предтеча, Гіперіон. Ти хто — роман, поема, неіснуюча проза? Ні, просто прихисток, рятунок від негараздів усіх та потрясінь.

Я чую голос Гельдерліна. А ось і він. «Навіщо ти тут?» — «Не спиться. Прийшла пора прокласти стежку до моїх творінь, звернутися до тих, хто поряд був, і до тих, хто знаки подавав із майбуття. Сюзетта Гонтар, тебе придумав я, Платон придумав Діотіму, що із Сократом в діалозі, я запозичив, і ось ми разом, живемо, дихаємо Грецією, але ти залишила мене під наглядом шалених років. Пішла не тільки ти, пішли і матір, і Шиллер, і Гегель, і навіть Гете. Такої самоти не бачив світ, так залишаються наодинці не з тілом, не з душею, а з тінню життя, забутого, минулого, справжнього, так, наче літній дощ пройшов, та сонце високо і жага спеки бере своє.

Дякую, Рільке, я далеко зараз, та зір не слабне, і бачу я рядки про себе, не те щоб приємно, так, швидше ніяково. Навіщось ти затіяв листування з Пастернаком і Цвєтаєвою, та то таке, тобі видніше. Так, ось і «Елегію» їй присвятив. Мабуть, вона міцніша за слова, що ти припас для мене. Я не ревную, просто кажу, як є. Марина, знаю, не зостанеться в боргу. Я бачу, Рільке, ти збираєшся в дорогу. Куди? До мене. Що ж, тут місця вистачить усім. А ось і «Новорічне» Марини підійшло. Так про тебе ще ніхто не говорив…»