Поети не живуть на сонячному боці. Вони вкрадливо переписують своє життя, сторінку за сторінкою, нервово покусуючи губи переживань, що увірвалися в нічну яву напівнатяком, жестом, тогосвітньою правдою неба, його сподом, де пил спогадів клубочиться і летить світом, і знаходить когорту розкиданих світом доль, чиє життя — лише відлуння рядків, птахів перелітних, що живуть під крилом безмовної фрази, написаної Творцем.
Так думав Гельдерлін, і Шиллер заохочував його навісне мовчання, а Гете дивився безрадісно на самітну постать, не визнаючи в ньому побратима. Цвєтаєва, аскетка негараздів, стояла поряд, за рогом століття, і запитувала: «Гете, ну як ти міг?» Але він не чув, не хотів збагнути його душевний лад, орган величних думок поета майбутніх часів, — він зовнішнім жив.
Коли і сон не сон, і вірш останній прихисток не гріє, і життя не хоче відпустить на волю, де так на нас чекають, де все іде в нікуди, й зостається тільки натяк на те, що був, і то лиш в перші миттєвості хвилин, коли душа ще в дорозі до безмежжя, і адреса є, та вона інакша, вона не у словах, вона просто є, не має оболонки, невловима сутність у конверті хмари, що летить за думкою передчуттям тієї розчиненої правди, яку й зірки, гірлянди новорічні, не збагнуть.
Усе це попереду, а тут, внизу, в глибиннім забутті, де росте дерево сумнівів і набухають бруньки днів, як спокій віднайти, наївний і смішний у плетиві подій, де дух високий просить прощення за пристрастей сум’яття, придуманих, набутих, і нехай надія царює на полустанку, передишці, потім врятує божевілля. А ці сім прекрасних років — предтеча, Гіперіон. Ти хто — роман, поема, неіснуюча проза? Ні, просто прихисток, рятунок від негараздів усіх та потрясінь.
Я чую голос Гельдерліна. А ось і він. «Навіщо ти тут?» — «Не спиться. Прийшла пора прокласти стежку до моїх творінь, звернутися до тих, хто поряд був, і до тих, хто знаки подавав із майбуття. Сюзетта Гонтар, тебе придумав я, Платон придумав Діотіму, що із Сократом в діалозі, я запозичив, і ось ми разом, живемо, дихаємо Грецією, але ти залишила мене під наглядом шалених років. Пішла не тільки ти, пішли і матір, і Шиллер, і Гегель, і навіть Гете. Такої самоти не бачив світ, так залишаються наодинці не з тілом, не з душею, а з тінню життя, забутого, минулого, справжнього, так, наче літній дощ пройшов, та сонце високо і жага спеки бере своє.
Дякую, Рільке, я далеко зараз, та зір не слабне, і бачу я рядки про себе, не те щоб приємно, так, швидше ніяково. Навіщось ти затіяв листування з Пастернаком і Цвєтаєвою, та то таке, тобі видніше. Так, ось і «Елегію» їй присвятив. Мабуть, вона міцніша за слова, що ти припас для мене. Я не ревную, просто кажу, як є. Марина, знаю, не зостанеться в боргу. Я бачу, Рільке, ти збираєшся в дорогу. Куди? До мене. Що ж, тут місця вистачить усім. А ось і «Новорічне» Марини підійшло. Так про тебе ще ніхто не говорив…»
Вчора редактор, літературознавець Дмитро Дроздовський отримав чудову новину про публікацію його наукової статті, що присвячена…
Війна триває.Війна йде.Війна біжить.Війна летить.Сьогоднія згадуюз якою пристрастюу дитинствіми стріляли в тиріпо іграшковихмішенях.Сьогоднівони стріляють у…
Вчора Олександр Коротко отримав листа на особисту пошту, в якому йшлося про наміри польського видавництва…