Авторський сайт Олександра Коротка

Михайло Назаренко

(Публікується зі скороченнями)

У наш надміру політизований час тотально-телесеріального отупіння мас та одноманітно-форматного шоу-бізнесу багатьох дивує, дратує і навіть обурює те, що ще не вимерли люди духовні. Більш того, вони ще щось там вигадують і волають до високого: мовляв, кому це сьогодні потрібно? Хто купить їх піднесені творіння?

Київський поет Олександр Коротко — один з тих, в кому ще не згасла іскорка поезії. Автор 14 книг, член російського ПЕН-клубу. Його поезію, перекладену англійською, французькою, івритом, грецькою, українською, хорватською та іншими мовами, Андрій Вознесенський назвав імпресіоністською.

І ось у Олександра Коротка вийшла книжкова серія під загальною назвою «Транскрипція думки». Сюди входять дивно різнопланові й різножанрові речі: книга мініатюр «Від А до Яфігізмів», том лірики «Мовчазні пісні» з доданим диском пісень у виконанні Олександра Малініна, Філіпа Кіркорова, Йосипа Кобзона, Тамари Гвердцителі, Таїсії Повалій… Продовжує серію збірка філософської поезії «Я не жив на землі» в комплекті з диском віршів у виконанні Сергія Юрського під музику Рахманінова. І на завершення — драматична поема на біблійну тему «Авраам і Ісаак», сюжет якої побудовано в суворій відповідності з текстом Тори, а унікальне ієрусалимське видання оформлено Ітеллою Мастбаум за мотивами декоративних мініатюр у рукописних і першодрукованих єврейських книгах.

У передмові до поеми Авраам Абішев Шор, відомий у світі каббаліст, пише про те, що вона «як жоден інший твір, сповнена синівської любові й туги за праотцями нашими». А Віталій Коротич, випереджаючи «Мовчазні пісні», говорить про «позачасовість» віршів Олександра Коротка: «Їх можна було читати сто років тому і — впевнений — цікаво буде перечитувати в майбутньому. Але в той же час його вірші причетні до нашого часу, коли кожному доводиться відшукувати свої адреси у світобудові».

Недосвідченому читачеві, можливо, вірші Коротка з першого прочитання здадуться архіскладними, але обов’язково знайдеться рядок, фраза, словесна формула, яка зачепить, торкнеться, схвилює душу.

— Сашо, відкриваю збірку «Від А до Яфігізмів» і читаю: «Ми отримали все, що не хотіли», «Служіння народу тривало недовго», «Земля не народжувала, земля дорожчала». І це написала людина, яка завжди стверджувала, що абсолютно далека від політики…

— Так воно і є. Але я перебуваю всередині того, що відбувається, проживаю його, і воно мене, звичайно, не може не хвилювати. Наші мізки вивихнуті політикою, і хотілося б цей вивих вправити. Ми живемо в епоху великого розчарування. І якщо політики гризуться, значить, і люди конфліктують — дзеркальне відображення.

Усе відбувається в цьому світі, як ти розумієш, не випадково. Це великі підказки згори, що підштовхують до прозріння. У глибинах народу виростає велике страждання, вихід з якого — тільки шлях нагору, до світла, до доброти. Повинно прийти спокутування, каяття.

— «Народ дурити ніколи не пізно», «Якщо народ і полюбить когось, то ненадовго». Це про когось конкретно?

— Ні. Це загальні мої спостереження. У творчості дуже важливий афективний спогад, переживання. Адже якщо ти просто фотографуєш життя, це не має художнього сенсу. Пушкін, прослухавши кілька глав поеми «Мертві душі», вигукнув: «Боже, яка сумна наша Росія!» Гоголь здивувався: «Це ж моя вигадка, карикатура. А вийшла душевна правда».

— Що ти мав на увазі, коли писав: «Нас чекає шизофренічний вітер змін», «Неприємний запах змін»?

— Просто я розглядаю це як процес, який настільки затягнувся, що підпадає під клінічний діагноз «уповільненої шизофренії». Я, до речі, продовжую створювати «однорядки», приклади яких ти навів.

— Чому вони тебе так захопили?

—  Зараз час дуже динамічний. Люди не хочуть дивитися розумні фільми, читати товсті книги, ходити в театр — все витісняє Інтернет. Це швидкості, які я не вітаю, — знаю, що поетів треба читати повільно. Тому «однорядки» — це як віддзеркалення того, що відбувається. Після виходу книги «Від А до Яфігізмів» написано вже більше трьох тисяч фраз.

— Одне слово хіба може бути поезією?

— Насправді людина, особливо поет, вимовляє слова не так, як нам уявляється. Він перебуває всередині слова і звідти, з цього кокона, промовляє. А це означає, що кожне слово (особливо два), коли все побудовано на божевільній діалектиці зіткнень, на парадоксах, може бути поетичним. Це — як постріл! Як видих!

Зі збірки «Я не жив на землі»:

КИЕВ

Бесноватое время. Посланники счастья незатейливой правдой вторгаются
в жизнь политически сытой, полунищей и полубогатой отчизны, отлученной
от здравого смысла, от основ бытия. Сколько надо ещё пережить войн,
погромов и голодоморов. Нескончаемый хор изможденных, убитых, 
униженных исторической страстью невзгод над страной в зазеркалье небес
молчаливые песни поет. Для кого? Неужели дано их услышать? 
Чуткий слух — это сердца тревога, неотступная память эпох, это боль, 
что живет у родного порога и которую мы не пускаем в свой дом.

— Ти називаєш свою книгу «Я не жив на землі». Якщо б ти був тільки поетом, це було б виправдано…

— А я сьогодні займаюся лише творчістю. Розумієш, будь-який художник, як правило, наївний. І в цій наївності —  велика потаємна правда духовного буття.

Іноді мені здається, що земне життя — мить настільки коротка, що його навіть зафіксувати як норму важко. А часом я думаю, що це сон. Що не було у мене ніякого дорослого життя. Що я не виїжджав до великого міста Одеси. Чи не переїжджав потім до Криму, а звідти — до Києва.

Прокинуся — і буду знову в дитинстві. У Коростені, де я народився, в рідному будиночку. І знову почую, як тріщать дрова в печі, як муркоче кіт, який лежить у мене в ногах і гріє їх під ковдрою. І прийде добра-добра бабуся…

І коли я кажу, що «не жив на Землі», то маю на увазі те, що живу в духовному світі, пізнаю не тільки буття, а перш за все — небуття.

— «Гостем незваним жити на землі». Знову ж творча особистість це зрозуміє, а бригадир на будівництві очманіє: «Яким таким гостем?» …

— О! Я часто над цим думаю. Чим вище поезія, чим більше поет покликаний Всевишнім, тим менше його розуміють, і як тільки він йде до людей в Охотний ряд, відразу отримує кулаком в морду. Або чоботом під зад.

Поет дуже стурбований і засмучений, що його не читають. Але це правильно. Тому що його місце — в тиші, на самоті. У спогляданні, в самоспогляданні. Він повинен проживати зовсім інше життя, передовсім духовного порядку. Це вимагає величезної роботи серця, душі, на яку зазвичай багато хто не готовий. Легше дивитися «Сміхопанорами» чи якийсь серіал. Слухати попсу «з ранку до ночi».

У поета вогненна душа. Він покликаний, за висловом Пушкіна, «словом палити серця людей». А що стосується бригадира, то я знаю бомжів, які мають свободу духу. Вони кажуть: «У мене вибір такий».

— А з приводу «припинення биття сердець» що скажеш?

— Дуже сумно і безнадійно жити тільки в матеріальному світі, якщо немає цієї божевільної енергії під назвою «духовне життя». Неминуче спустошення. Поет Ходасевич, живучи у Франції, останні два роки не писав. Він журився: «Я висох».

— Причина?

— Може, загруз матеріально. Неправильно рухався з духовної точки зору. Лев Толстой перед смертю теж не випадково взяв посох.

Зі збірки «Мовчазні пісні»:

Уходящих следов предсказания,
многоточия миражи,
до свидания, до свидания,
я не вас, я себя пережил.
Мы еще не пришли, значит, мы не уходим,
на окраине ночи, в захолустье души,
постигая себя, я кричу что есть мочи
в самом центре вселенской глуши.

— Зізнайся, хотілося б скуштувати земної слави?

— Ні, абсолютно. Це шлях в нікуди. Мріяв скуштувати слави Пушкін. А коли скуштував, сказав: «Куди я йшов? До чого прагнув?» Там немає нічого, суцільний обман. І це не кокетство. Чим більше ти будеш світитися, тим менше напишеш правильного. Але твої ж твори тебе створюють і тебе ж змінюють. Ти бачив хоч один рядок із «Я не жив на Землі», виконаний із якогось пафосу? Слово, якщо воно не вистраждане, тебе до ганебного стовпа не прив’яже! Я не читаю зі сцени, мені не аплодують, не несуть квітів. А понесуть, що це додасть?

— «Чужа слава, як черевики не за розміром, сильно тисне». Що це?

— Заздрість! Коли людина не знаходить себе, вона не проживає свого життя. Був такий видатний рабин Зуся. Вже помираючи, він говорив своїм учням: «Коли піднімуся на небо, мене не запитають: „Чому ти не був Мойсеєм?“ Мене запитають: „Чому ти не був Зусею?“». Кожен з нас, приходячи в це життя, несе унікальну, єдину, неповторну місію. І це щастя.

— Доводилося тобі бути не самим собою?

— Багато разів у житті. Це найстрашніший конфлікт. Я глибоко переконаний, що якщо ти не живеш у злагоді зі своєю совістю, тебе рано чи пізно затягують сили зла. Що таке вибір? Він один — між добром і злом. І те, й інше створив Г-сподь. Він створив зло, щоб, долаючи його, ти став добрішим. Хтось із мудреців сказав: «Якщо я буду вибирати між розумним і добрим, я виберу доброго». В основі лежить тільки доброта, все інше — другорядне, третинне.

Б-г просто посадив нас за парти і сказав: «Хлопці, я вам дав Заповіді, виконуйте їх. І я поставлю вам п’ятірку, переведу в наступний клас ». Виявляється, важко виконувати. Ходасевич якось сказав: «Що таке 10 Заповідей? Тьху-тьху — прочитав за одну хвилину. А коли починаєш виконувати — життя не вистачає».

Ти вступаєш в конфлікт із самим собою, потім — з навколишнім світом. Питання щастя — питання збалансованості внутрішнього стану. Архімед говорив: «Дайте мені точку опори, і я переверну весь світ». Ця точка знайдена, вона є! Якщо хочеш перевернути світ і змінити його на краще, зміни себе.

— Самотність — наскрізна тема твоїх творінь. Вона буває нестерпною?

— Це тест на твою духовну самодостатність. Якщо твоє життя наповнене, тобі ніколи не буде одному нудно та нестерпно. Навпаки!

Коли ти наодинці розмовляєш із самим собою, душа, як колодязь, наповнюється чистою водою, яка весь час відстоюється і нікуди не дівається. А це — діалог, сповідь. З цього починається день, цим і закінчується. Треба обов’язково подивитися, що ти зробив за день. Втратив хоч одну хвилину? Які ці хвилини? З чого вони складаються?

Багато речей, до яких я прийшов, настільки прості й очевидні, що навіть незрозуміло, чому люди цього не бачать. Тому — тільки самотність! Тільки в глибинній тиші рано чи пізно тобі відкривається щось… Важлива концентрація твоєї внутрішнього уваги.

— А тебе не засмучувало, що «не вміли друзі, не хотіли вороги жити зі мною по сусідству»?

— Звичайно, не хотіли. Відбувається конфлікт.

— Що їх відривало від тебе?

— Розбіжність, несумісність, різні світовідчуття. На мій погляд, це закономірно. Важливо, як вийти з такого стану, не погіршувати. Не наближатися, якщо бачиш якесь агресивне середовище.

— Як багато друзів ти втратив?

— Я втратив мого друга Аркадія Демиденка, йому присвячена поема «Венеція». Бог забрав Інну Пушкар — композитора, з яким я працював.

— «Пробачити іншим можливо все, але жити від цього не легше». Важко прощати?

— Прощати треба. Тільки через прощення можна бути в ладу із собою. Але не завжди можеш упоратися: береш на себе таку відповідальність, але цей біль несеш в собі. Ось у чому справа.

Зі збірки «Я не жив на землі»:

Несолоно хлебавши, уставший от забот,

я словно воин павший и пущенный в расход.

Лежу я бездыханно под небом тишины

и вижу, как ни странно, друзей смешные сны, 
где всё перемешалось — обиды и мечты,

и жизнь, такая малость, царица пустоты,

с присущей ей иронией несёт в своих ладонях 
потусторонний мир, где в мышеловке счастья

лежит вороний сыр.

— «Душа бере участь в грі, назви якої немає», «До кінця не впізнати самої таємниці сюжету». Але є ж книги, творці яких осягають небесні таємниці, сенс буття і небуття. Каббалісти, наприклад …

— О, як нечітко! Каббала — таємне вчення, де дуже багато закодованої інформації. Нашими мудрецями прописано, що її не можна вивчати одному: можна піти неправильним шляхом. Каббалу радять вивчати тільки з певного віку. В іудаїзмі є книги, які можна читати лише після 50 років. Кажуть, що співачка Мадонна взялася за вивчення Каббали. Це навіть не цинічно і не смішно, це щось непотрібне, пахне дешевинкою.

Непідготовленим у це вчення зайти неможливо. Тому що головне у вірі — не знання, а сама віра. Що сталося з Адамом і Євою? Вони, скуштувавши від дерева пізнання добра і зла, проміняли щастя на знання. А так жили б вічно. Тому знання — дуже небезпечна штука. Якщо люди поезію не розуміють, що вже говорити про якісь містичні, езотеричні речі?

 — «Незнання, — як ти написав, — веселить серце»…

— Абсолютно вірно! Тобто я на багато питань для себе і для тих, кому це подобається, відповів.

— А знання що з людиною робить?

— Уже сказано: «Той, хто примножує знання, примножує печаль». А найстрашніше те, що гірше печалі — нудьга. Це категорично протипоказано людині віруючій і духовній.

— Ти для себе усвідомив, що відбувається на Землі? У чому задум Творця? Скажи простими словами…

— У притчах Соломона сказано, що людині треба робити тільки дві речі: відчувати страх перед Г-сподом Б-гом і дотримуватися заповіді. Ось і вся людина. Г-сподь задумав цей світ. Є багато світів, але вони всі духовні. І тільки наш світ — нижчий, матеріальний. Душа на небі «дурня клеїть», нічого не робить. Ось Г-сподь і відправляє її у відрядження на землю, поселяє у нашому тілі, щоб вона працювала і намагалася змінити світ на краще.

Б-г хоче змінити людину, щоб можна було перетворити цей світ і перейти до вічного життя.

— А людина противиться…

—  Тому що сповзає в матеріальне, в пристрасті, у тваринні інстинкти, хоче жити тільки плотським життям. І в кінці шляху виявляє, що все це була блискуча марнота марнот і даремна ловля вітру. Головне він пропустив. Не та програма була запущена. Ну добре, можна мати десять літаків, десять машин. А що з ними робити? Туди ж нічого не візьмеш! Точно так, як ми годуємо і одягаємо тіло, треба постійно годувати і одягати душу…

— Що тебе надихнуло на написання поеми «Авраам і Ісаак»? Поема на цю тему є і в лауреата Нобелівської премії Йосипа Бродського…

— Мене надихали тільки Тора, П’ятикнижжя Мойсея, Старий Завіт. Бродського я теж читав. На мій погляд, це деякий відступ від Тори. Висловлюю тільки свою думку, не чіпаючи праху Бродського, до якого я ставлюся з великим пієтетом.

Вважаю, що Нобелівську премію він отримав заслужено. На відміну від мене, який її не отримав. Для мене вона вже не є метою. Це так, жарт був — колись, дурень, ляпнув, так? Творчість — не спорт. Але сказав — і сказав.

Повертаюся до своєї поеми. Перше — чому я вирішив перекласти її на іврит. Я дуже люблю Йосипа Агнона, він — геніальний письменник, лауреат Нобелівської премії. До речі, народився в містечку Бучач, нині Тернопільської області. Тож у нас, виявляється, є свій Нобелівський лауреат.

Зустрічається якось він з іншим письменником — майбутнім лауреатом Нобелівської премії Солом Беллоу, американцем єврейського походження. Запитує його: «Тебе переклали на іврит?» — «Мене переклали сорока мовами світу!» — «А на іврит?» — «Ні». — «Іди, і нехай тебе перекладуть. Те все пропаде, а це залишиться…»

Я про це почитав і теж вирішив піти, щоб мене переклали на іврит. Перший переклад був Хави Корзакової. Коли він потрапив на редагування до професора Єрусалимського університету Ігал Гамеіру, той сказав: «Так з Г-сподом Б-гом не розмовляють». І разом з дружиною Раєю, поетом, вони створили нову редакцію. Перекладали текст на десять сторінок три роки.

Чому я взявся за цю тему? Хотів пройти так званий шлях жертвопринесення, коли Бог, бажаючи випробувати праведника Авраама, велів йому принести єдиного сина свого Ісаака на всеспалення.

Мене мучили сумніви, коли я писав. Як же так? Якщо він така високодуховна людина, має прямий зв’язок з Б-гом, чує Його голос, чому б йому не виконати те, про що Він просить? У чому тут подвиг?

Виявляється, коли Г-сподь Б-г посилає таке випробування, ти падаєш з усіх вершин, з усіх сходинок духовного життя — і треба починати все спочатку. Це мене вразило. Авраам випробування пройшов, і Б-г благословив його.

— Цікаве пояснення…

— Авраам вірить Б-гу більше, ніж собі. Він переконаний в тому, що Бог краще за нас знає, що нам робити. І навіть коли Б-жа мета незрозуміла, задуми незбагненні, — все рівно необхідно підкоритися.

— «Горобині поради, того гляди, зведуть з розуму». А що говорили тобі мудрі люди, з якими ти зустрічався?

— Одного разу мій друг — головний рабин Києва та України Яків Блайх привіз мене до свого духовного керівника, що живе під Єрусалимом. Це була субота, шаббат. Грудень, моторошний холод. Йшов дощ. П’ять тисяч людей відразу молилися під відкритим небом. Приголомшливе відчуття!

За мною з Тель-Авіва приїжджає дружина з нашими друзями, з якими ми дружимо тридцять років. Вже закінчується шаббат. А ребе зі мною розмовляє. Я поспішаю. Він каже: «Куди ти поспішаєш?» — «На концерт до філармонії, Кісін буде грати, світовий піаніст». Він вигукнув: «Який Кісін?! Хто такий Кісін проти віри?! Ми говоримо про головне, а він поспішає до Кісіна». І потім кожен раз при зустрічі згадував цей епізод.

Зі збірки «Я не жив на землі»:

Нежные улицы, сны наизусть,

пьяные ветры, как псы дворовые, 
дом ностальгии заброшен и пуст,

прелюбодействуют звезды нагие. 
Улей растраченных слов на снегу,

словно скворечник в эпоху погромов, 
и слышно, как вера кричит — не могу! —

голосом грома.

— «Ніч твоїх очей неповторна»… Чому у тебе так мало любовної лірики?

— Це життя не напоказ. Мені особисто подобається: «Чернее черного чернила на черный лист ночей легло чистописание чудес. Ты рядом в снах моих служила, ты их сильней меня любила, не надо мной, над ними ты черным вороном кружила, и ворожила, ворожила…» Камерна річ, присвячена дружині Люді.

— «Не кожен доживає до смерті своєї», «Не квапся завчасно, все одно запізнишся», «Вулиці всі ведуть на цвинтар»… Скільки б ти ще хотів пожити?

— Усе в руках Г-спода Б-га. Я не торкаюся цієї теми — таємниця. Треба кожну хвилину просити про прощення, каятися, бо не знаєш, чим ця хвилина для тебе закінчиться. Про смерть потрібно думати завжди. І нічого тут страшного немає. Це просто перехід в інший якісний стан. Ти, звісно, можеш просити, щоб Б-г дарував тобі довге життя. Але якщо Мойсей просив дати йому дійти до Землі обітованої, а Б-г йому не продовжив життя, що ж просити нам, смертним?

— Ти себе називаєш «Патріархом безповоротного боргу»…

— Ми всі, поки живі, винні. Дуже багато винні! Не завжди встигаємо повернути. Ідуть люди. Не встигаємо подарувати усмішку, добре слово, щастя.

— І останнє: «Продавець свого ж щастя»…

— Як кажуть в Українi, «сам на сам». Я не тільки є актором в цьому житті, але одночасно і глядачем. Сам дивлюся на себе, як я граю. Беру участь у виставі під назвою «День», «Роздратування», «Захват»…