Авторський сайт Олександра Коротка

Ірина Гедріч

Минулого спекотного літа в Нью-Йорку проходила щорічна міжнародна книжкова виставка «Book-Expo». Увагу відвідувачів привертав один з експонатів — збірка вибраних віршів і поем відомого поета з України, із Києва Олександра Коротка «Є птахи розставання любові» — новинка американського видавництва «Ліберті».

Олександр Коротко — «новатор, імпресіоніст у поезії», як назвав його Андрій Вознесенський;  О. Коротко — поет-філософ, його творчість адресовано інтелектуальній еліті. Він автор понад двадцяти книг віршів і прози, його твори включено до складу поетичних антологій, альманахів, журналів України, Росії, Америки, Ізраїлю. Вірші в різний час були перекладені  івритом, англійською, французькою, німецькою, польською, грецькою, хорватською та українською мовами. І не дивно, що книголюбів цікавили не тільки прекрасний дизайн і незвичайний формат нового видання, а й рідкісна можливість поговорити з автором. Саме тоді завдяки голові видавництва «Ліберті» Іллі Левкову відбулося моє знайомство з дивовижним, талановитим поетом — Олександром Шимоновичем Коротком. Я запитала його: «Як ви позиціонуєте себе?» І отримала відповідь, що поклала початок нашим взаєморозумінню та дружбі. Олександр відповів коротко, просто і щиро: «Як поета, для якого поезія не є первинною, а є лише інструментом осягнення Божественного, оскільки віра лежить в основі всього».

Я не Адам, и я не Каин, я никого не убивал, я в этот мир
пришёл с окраин тех будней, где человек ничтожно мал.
Я не Адам, нет, я — как Авель, чья кровь доныне вопиёт из недр земли,
я порожденье вашей травли, немой вопрос: как вы могли?

У березневому номері Олександр Коротко дебютував у «Кругозорі», представивши на суд читачів новий цикл віршів. А в нинішньому, травневому номері він — його Гість. Спочатку поет відмовлявся говорити про грізну ситуацію, що склалася в Україні: мовляв, не люблю я політику… Та нещодавні трагічні події в Одесі стали для нього, як і для багатьох з нас, тим рубіконом, перейшовши який мовчати вже неможливо. Коли в редакції готувалися відправляти вже готовий нинішній номер «Кругозір» на випуск, з Києва прийшло коротке, але містке за змістом повідомлення від Олександра Шимоновича, назване «Дорога в пекло».

Він пише: «Зламані духом войовничі матеріалісти не хочуть зупинитися, породжуючи все нові й нові висловлювання, рівносильні звірствам та вбивству. Це не дорога в пекло, це і є пекло. Сказати: давайте схаменемося — це все одно, що нічого не сказати. Ненависть породжує тільки ненависть. Ви думаєте, ще не пізно? На жаль, пізно, ще й як пізно. Лише фільми про руйнівні війни і їх наслідки — це, мабуть, єдине, що прийшло вчасно, без запізнення.

Який Будапештський меморандум? Які санкції? Кого ви смішите? Ми разом з вами не спізнилися, ми просто прийшли невчасно. Швидше, приїхали в місто і оселилися в одному загальному готелі під назвою „Смерть“, забувши вдома багаж на ім’я „Не вбивай“.

Сьогодні всім політикам світу треба поступитися насамперед власними амбіціями і владою, непотрібною і старою, схожою на старі багатства Плюшкіна. Все давно згнило. Є тільки дві цінності, але й вони, як виявилося, перебувають за тридев’ять земель від нашої свідомості. Це смиренність і доброта. Якщо їх поряд немає, то і розпочинати пошуки так само марно, як і все інше, що ми робили до цього. А часу немає. Час сьогодні — це міна, але не уповільненої дії, і рахунок йде на години, не сьогодні-завтра рвоне, і від мирного життя і колишнього добробуту не залишиться і сліду.

Зупинитися, схаменутися і взяти в руки не зброю, а голову, а ще краще — власну душу, поки вона не відлетіла на постійне місце проживання, і запитати її — що робити? І вона відповість. Важливо тільки почути. А це можна зробити лише в повній тиші. Для цього треба припинити вбивати один одного і скористатися її порадою.

Олександр Коротко, 4 травня 2014 року».

— Олександре Шимоновичу, ви яскравий представник постмодернізму в сучасній поезії. Вас потрібно вміти читати, ви змушуєте читача мислити нетривіально. Що для вас особисто є первинним у творчому процесі?

— Первинним у творчому процесі, безумовно, є сама творчість (прошу вибачення за тавтологію). Творчість наповнює життя зовсім іншими барвами, і не обов’язково яскравими. У тебе весь час звучить музика, і гамма дивних почуттів переповнює твою душу. Я не випадково згадав музику. Поезія, хто б що не говорив, — це, звичайно, слово, але слово без музики ніколи не стане поезією.

Спелые вишни с цикадами звёзд пляшут на клавишах
ночи, белым наливом музыка льётся, стекает дождями
по стёклам рассвета, кровь будоражит грамотой нотной,
скрипичным концертом, зелёным напевом улиток беспечных
в наивном стремлении жизнь охватить дыханием тёплым.
Ютятся сомненья на поприще славы в забвении рампы,
уставшей от света, под гнётом запястий, на склонах весны.
У музыки робкой глаза с поволокой, туманы с вуалью на
бледном лице, ветра томленье, дыханье органа, клавиров
постскриптум. А где-то Иосиф, топорщатся тени, нас все
предают, но есть возрожденье, дай музыке слово, и царство
симфоний добром отзовётся, и сердце Египта прощенья
попросит. Так наши тревоги выходят из плена и обретают
священную землю великих созвучий под сводом небес.

Поезія відкриває нові сенси, нові світи не тільки для її шанувальників, а й для самого поета. Будь-яка творчість оповита таємницею, і це Б-жественна таємниця — незбагненна, нерозгадана. І так було і буде завжди. Творчість — це любов. З кожним новим текстом ти осягаєш не тільки навколишній світ, а й цілі світи, які живуть і у твоїй душі, і за межами всесвіту. Особисто для мене творчість без віри позбавлена сенсу, творчість — лише один з інструментів осягнення Б-жественного, боязкий дотик до Творця.

Безумовно, Творець — тільки Він Один. На івриті це Ехад, і як пояснити, чому Він вибрав саме тебе? Це питання робить кожного, хто пише, вразливим. Ти ніколи не знаєш, чи зможеш написати новий вірш, чи дасть Він тобі таку можливість. Говорячи про поетичний дар, дарований Всевишнім, не можна не сказати про енергію, яка живе в кожному тексті, написаному за законами Б-жественного. Ця енергія і є життя не тільки в матеріальній, а й передовсім духовній сфері. Про це не раз писав Пушкін. Творчість завжди відгороджена від матеріального життя, хоча присутня в ній і відображає її піднесене прагнення та відчай. Цвєтаєва говорила, що Господь навчив нас писати вірші, але не навчив жити. Точніше не скажеш. Мабуть, найскладніше завдання — з’єднати духовне начало з матеріальним. І це підвладне тільки вірі. Якщо її немає в душі поета або її недостатньо, то доля такої особистості стає трагічною. Прикладів в історії не десятки, а сотні і навіть тисячі.

Кілька слів про постмодернізм. Я особисто проти будь-яких «ізмів». Це доля критиків, літературознавців, культурологів. Поезія або є, або її немає, вона або хвилює, або не хвилює. Справжня поезія тебе ніколи не відпустить, це магніт, це магія, це влада, але тільки вищого духовного порядку.

— Чи схильні ви до самокритики, чи властиві вам сумніви, невпевненість в собі?

— Більшу частину життя поет проводить всередині свого власного світу. Його житло — слово. Він абсолютно герметичний і нагадує равлика, що після дощу визирає зі своєї мушлю, а дощ, як ми знаємо, йде не щодня. Поет абсолютно закапсулувався. Він, як сучасні ліки: ковтаєш — і не відчуваєш гіркоти, тому що вона в оболонці. Поет переповнений емоціями, стражданнями, його пронизує біль, його життя позбавлене зовнішніх ефектів. Весь трагізм існування, проживання — за межами осяжного зовнішнім світом. Життя всередині життя непідвладне навіть уважному оку. Безумовно, це дуже тонка межа між раціональним та ірраціональним, свідомим та несвідомим. А якщо так, то і сумніви, і невпевненість, і самокритика, точніше, самоїдство — надійні та вірні друзі поета. Без них ніяк. Поет не те щоб порівнює себе із Творцем, він навіть його посланців, янголів, боїться так, що тремтить від кожної нової зустрічі з ними. Поет у своєму уявленні здається собі значно меншим мурашки, комашки. Не випадково у геніального Кафки є новела, де людина перетворюється на дрібну комаху і ніхто з оточення не помічає цього, крім нього самого.

— Чи цікаво поетові Олександру Коротку бути наодинці з самим собою?

— Поет завжди самотній. Самотність — це його особиста планета. Він один, поруч нікого. Може постати запитання: а де тоді живе читач, на якій планеті мешкає? Поет з читачем живуть у різних світах. Поет ніколи не шукає свого читача, все рівно навпаки.

Самотність — це тест на самодостатність будь-якої духовної особистості. Поет завжди веде діалог зі своїм я, і тільки іноді, якщо дозволяє Всевишній, запитує Господа. Але це монолог, а діалог — доля нашого вчителя Мойсея (Моше). У нас, у простих смертних, все інакше.

Що ж таке самотність для поета? Це тиша, це шепіт листя, це ти, відсторонений від власного его, сидиш в уявному залі для глядачів і дивишся на своє життя під назвою театр. У самотності немає берегів, тобі завжди не вистачає часу для себе. Ти відчуваєш вічний голод на недомовленість, хочеться виговоритися, наговоритися, але вторгається життя і відбирає тебе у тебе самого, і так триває вже багато років. Дивно, але самотність дає тобі право осягнути себе до кінця, до кінчиків волосся, пізнати всі свої страхи і сумніви, прихильності та любові. Завжди хочеться повернутися до себе, і ти повертаєшся і поринаєш у вир самотності. І так буде завжди, поки ми живемо тут, а як буде там, покаже час.

— Одним зі своїх улюблених поетів ви називаєте Йосипа Бродського, підкреслюючи при цьому, що як есеїст він цікавить вас більше. Чому?

— Років 25–30 тому я був захоплений поезією Йосипа Бродського, після відвідин його могили на острові в Венеції навіть написав досить-таки непоганий вірш, присвячений пам’яті поета.

На остров. Неужто так просто? Пронзительно тихо, 
ночь мышью летучей вонзилась в луну, и стих Твой
стал страхом, неистовой тучей, что тянет и небо и
вечность ко дну. Земля Тебе пухом, нет, прахом, по
слухам, Ты пишешь, смешной небожитель, зеркальную
правду балетной страны. Вершитель не судеб, а снов
поимённых, Ты слышишь, Ты видишь, как слабые
волны всё же приносят с другой стороны, строчку за
строчкой, фискальные даты жизни непрочной как
оправдание нашей вины.

Хочу відразу внести ясність, що сьогодні Бродський не є моїм улюбленим поетом. Але це не применшує в моїх очах і моїй душі значущості цієї особистості. Він безперечно велика творча одиниця, але, на мій погляд, об’єктивної оцінки його творчості й, передовсім, поетичної спадщини поки немає. Може, не настав час, а може, і не варто це робити. Для цього є читачі. Щоб не бути багатослівним, перерахую кілька віршів, які, як і раніше, мені дуже подобаються: «Їдь, їдь, їдь…», «Різдвяний романс», «Я як Улісс», «Станси міста», «Від околиці до центру», «На смерть Роберта Фроста», «Нові станси до Августи», «На смерть Т.С. Еліота», і звісно ж, «В селі Бог живе не по кутах». Безумовно, це не вичерпний перелік, я міг би його доповнити декількома десятками віршів, це немало, щоб сказати, що Бродський — великий поет, але наскільки — не мені судити.

Єдине, в чому я впевнений: він найкращий з усіх своїх російськомовних сучасників.

Тепер кілька слів про Бродського-есеїста. Ось есе «Про один  вірш», присвячене елегії Марини Цвєтаєвої «Новорічне» на смерть Рільке. Такого тонкого осягнення її поезії російська література не знала. Бродський блискуче проаналізував цей твір і представив «Новорічне» як одну з вершин російської словесності, він розшифрував код цвєтаєвської поезії, показав з дивовижною достовірністю всю її міць і геніальність і на підтвердження надав унікальні докази, що Цвєтаєва є одним з найбільших імен у світовій літературі. У жанрі есе, мені здається, Бродський перевершив самого себе.

— Ваша поезія багатогранна і складна, в ній тісно переплетені філософія і лірика, трагізм і драматизм подій. У прозі ви виступаєте як аналітик, дозволяючи собі грати гами на нотах гумору та іронії, а часом і гострої сатири. Як вам вдається поєднувати у творчості стільки нових ідей, форм, елементів?

— Для творчої людини його тексти — дзеркальне відображення душі, осягнення незбагненного, макро- і мікрокосмосу, але насамперед це його захисна реакція, його катарсис. Для мене найголовніше — уникнути притуплення гостроти сприйняття, яке виникає від монотонності й одноманітності. Щоб не допустити цього, я переключаюся з однієї літературної форми на іншу. Від поезії — до есе, від новел — до поетичних трактатів, від п’єс — до одновіршів і однорядків. Однорядки — мій улюблений жанр, вони як постріл, при цьому влучити слід обов’язково в десятку. Пам’ятайте, ми в дитинстві стріляли в тирі по мішенях? Так ось, усі ці літературні форми в моїй творчості — це і є рухомі мішені в тирі. Так я реалізую себе і продовжую летіти на повітряній кулі, періодично скидаючи зайвий вантаж у вигляді написаних творів. Тож я продовжую перемикатися з одного жанру на інший, а значить, політ триває.

— Широку популярність вам принесла поема “Авраам і Іцхак”. Зараз ви працюєте над новим великим епічним твором. Розкажіть, будь ласка, про нього.

— Я не знаю, про яку популярність ви кажете. Але поема «Авраам і Іцхак» дійсно вийшла, і дивно не те, що це відбулося, а те, що вона написана за натхненням, я б навіть насмілився сказати, за Б-жим натхненням. Поема «Авраам і Іцхак» видана в Ізраїлі російською та івритом, потім вийшла в Україні, в Києві, з аудіоверсією у вигляді додатку на СД (свого часу запис в авторському читанні був здійснений на радіо «Река» в Єрусалимі), вона продовжує жити, і слава Б-гу. Після поеми «Авраам і Іцхак» я працював над поемою «Єрусалим», яка практично закінчена, зараз вона «під паром» — відлежується і чекає свого часу. Я не дуже полюбляю розлучатися зі своїми роботами (під розлукою я маю на увазі публікацію).

Що стосується задумів, можу тільки сказати, що обидві поеми — і «Авраам і Іцхак», і «Єрусалим» — це підготовка до головного твору моєму житті, але називати його не хочу, тому що сказане слово вже є неправда.

— Як ви ставитеся до своєї популярності? Чим є творчість для вас?

— Думаю, ви мене з кимось плутаєте. До популярності я жодного відношення не маю, і я цьому безмірно радий. Кажу це абсолютно щиро, оскільки коли починається популярність, закінчується творчість, ти перестаєш належати собі, а сама популярність, крім розчарування, нічого не приносить. Переконаний, вміння уникнути популярності — це шанс зберегти камерність та інтимність, право на особисте життя, а найголовніше — на свободу духу, так необхідну кожному з нас.

 — Олександре Шимоновичу, в чому полягає ваш рецепт «незламної любові»?