Тиша скорочує відстань. Ми знаходимо один одного.
Пташки співають не лише у моєму, а й у твоєму саду.
Колись у нас був один сад на двох. Тепер ми забагатіли.
У кожного свій сад. Верхівки моїх дерев упираються
в небо, а твої – корінням пронизують його.
Що змінилося довкола? Нічого. Люди завжди десь
перебувають, ти і в дитинстві часто від’їздив, а ми
сумували і чекали. Тепер не чекаємо. Раніше
ображалися, зараз – ні. Хочеться сказати «пам’ятаєш»,
але не скажу.
Спомини роблять нас ще більш самотніми. Ми стаємо
схожими на дерева взимку. Я дивлюся на їхню оголену
плоть, соромливо відвертаю голову і не знаю, куди
податися, що робити з цією хмарою на ім’я душа. Моя
пам’ять стоїть у тебе за спиною, ти смажиш на розпеченій
пательні насіння, поливаєш його соняшниковою олією,
посипаєш сіллю і столовою ложкою акуратно, без поспіху
перемішуєш.
Я підходжу ближче, ти відчуваєш моє дихання і кажеш,
наче й не було нічого: «Сина, зараз досмажу, вони трохи
прохолонуть – і ми підемо на футбол. Час ще є». Так, час,
на відміну від нас, завжди є. Вже не лише ти постарів.
«Не варто про це». – «Так, твоя правда, не варто».
У кожного своє заперечення того, що відбувається. Твоє –
у теперішньому, моє – у минулому. Події, як дощові
краплі, не встигнувши з’явитися, зникають, розчиняються
у нашій свідомості, і серцебиття тримає нас на плаву,
і ми, наче гусячі поплавки, лишаємо круги на воді життя.
Тату, коли ти не будеш зі мною на землі, я буду з тобою
на небі.
Олександр Коротко постійно працює над новими творами, які ми регулярно публікуємо у відповідних розділах сайта. …
Кохання загоренить мигдалем… ( Лусинэ Файнштейн-Сакартвелиани ) *** Кохання загірчить мигдалем,розпадом, епохою,що впала, листопадом, і скалкою, …
* * * Чи можна втомитися від багатьох обставин, від монотонного й одноманітного життя, звісно,…
* * * У кожного народу і у його країни є час підйому, зростання і…
Сьогодні опубліковано оновлення у розділі сайта Твори/Есе. Нова робота автора присвячена сенсетивній темі втрати. Більше…