Авторський сайт Олександра Коротка

Тиша скорочує відстань. Ми знаходимо один одного.

Пташки співають не лише у моєму, а й у твоєму саду.

Колись у нас був один сад на двох. Тепер ми забагатіли.

У кожного свій сад. Верхівки моїх дерев упираються

в небо, а твої – корінням пронизують його.

Що змінилося довкола? Нічого. Люди завжди десь

перебувають, ти і в дитинстві часто від’їздив, а ми

сумували і чекали. Тепер не чекаємо. Раніше

ображалися, зараз – ні. Хочеться сказати «пам’ятаєш»,

але не скажу.

Спомини роблять нас ще більш самотніми. Ми стаємо

схожими на дерева взимку.  Я дивлюся на їхню оголену

плоть, соромливо відвертаю голову і не знаю, куди

податися, що робити з цією хмарою на ім’я душа. Моя

пам’ять стоїть у тебе за спиною, ти смажиш на розпеченій

пательні насіння, поливаєш його соняшниковою олією,

посипаєш сіллю і столовою ложкою акуратно, без поспіху

перемішуєш.

Я підходжу ближче, ти відчуваєш моє дихання і кажеш,

наче й не було нічого: «Сина, зараз досмажу, вони трохи

прохолонуть – і ми підемо на футбол. Час ще є». Так, час,

на відміну від нас, завжди є. Вже не лише ти постарів.

«Не варто про це». – «Так, твоя правда, не варто».

 У кожного своє заперечення того, що відбувається. Твоє –

у теперішньому, моє – у минулому. Події, як дощові

краплі, не встигнувши з’явитися, зникають, розчиняються

у нашій свідомості, і серцебиття тримає нас на плаву,

і ми, наче гусячі поплавки, лишаємо круги на воді життя.

Тату, коли ти не будеш зі мною на землі, я буду з тобою

на небі.