Буває так раз на двісті, рідше на сто років, коли не поет пише про любов, про природу, а любов, природа говорять голосом поета. Можна захистити себе, убезпечитися від інтервенції любих очей, вітру, сонця, якщо твій дар мізерно малий у порівнянні з цими явищами, а якщо він дорівнює їм або більший за них, тоді у світ наших почуттів вривається бурхливий океан пристрастей із цунамі емоцій, з безмежним щастям, з по́внею захвату, із передзвоном дощу на асфальті. Варто нам тільки доторкнутися до цього дива, як співзвуччя незрозумілих букв перетворюється на незрозуміле ім’я Борис, і чутно, як Пастернак навіки входить у наші серця без стуку:
І соколом, що крові роздобув, з небес
Спускалось серце на твою долоню.
Його давно немає з нами. Не так. Немає його плоті, а що плоть? Жалюгідна оболонка, старенька одежина, з праху в прах, а душа його не снидіє, а й досі живе в кожному слові, у вервечках рядків, що йдуть крізь наші життя в майбутні покоління. І бачимо, як поет клавіші зграї годує з руки.
Що може бути інтимніше за поезію? Лише слово Творця. І це слово даровано пророкам та поетам. І в забутті, у пропасниці неземних передчуттів, вони несуть у своїх віршах непізнане життя, але прожите ними в інших світах, де нам тільки доведеться відбутися. Так його серцю кладеться любов’ю гарячкова новина світів в узголов’я.
Хотів запитати Пастернака, ну як йому серед нас живеться, але не спитаю, боюся почути правду.
Життя і трагічна смерть Василя Семеновича Стуса (1938–1985) є суворим нагадуванням про те, що репресії…
Прекрасний відгук — дуже точний, по-філософськи глибокий. Ваша поява в літературі збігається з часом великих…
Пишучи про поему «Стус», звісно ж, можна було б багато чого сказати про насиченість тексту…
*** Місто безумства і натхнення, що зневажає смерть. Де день — це вічність, а ніч…
Втеча сонця з поля бою - ось така любов війни. Небо байдужістю мовчання каліграфією дощів…