Авторський сайт Олександра Коротка

Перша публікація віршів із циклу «Дім».

 

***

Не питай про небіжчика. В осінньому траурі неба

вірнопіддані птахи. Довга огорожа сонячного

променя вже не гріє душу. За лаштунками виднокола

у ледачого півдня репетиція сцени зі щасливого життя.

Готовий провалитися від сорому режисер п’є вже сьому

добу. Бог з ним. Емігранти, люди другого сорту,

шукають своє «навіщо?», як джаз імпровізацію. Не шепочи

їй на вухо, не вистачить грошей. Повернутися можна тільки

на цвинтар, там на тебе чекають.

Пам’ятаєш, коли ти пішов у перший клас, мама сказала

з порога: «Ні пуху»? Ти так і не обернувся. Весь час

ішов тільки вперед. Тепер ти тут.

Листи, як сльози, — марна трата часу. Відстань з

перебитим хребтом понад тридцять років лежить

прикута до землі, як і твоя надія. У борделі

нові дівчата. От і славно. У нас на Батьківщині

ми всі були заочниками і зневажали тих,

у кого татуювання на тілі.

 

***

Пташиний світ, зімлілий від зрячих негараздів, як

реліктовий сад напередодні потопу, де ні страху, ні

тління спраги перемог, де від помаху чужої,

відлученої від серця любові каменепад виникає

Помпеєю сузір’їв, і чужий неприкаяний слід назад

за руслом твоєї непокірної долі повертає

обертанню землі нерозсудливість свою і від прожитих років

вичитає прощення, потупивши очі, і віщує,

віщує. А до заутренньої всі повертаються знову у

квапливому співзвуччі марення, і кроки, як уривки

завчених слів, відбивають чечітку у свідомості епохи.

І приходить зима, і морозним рум’яним жартом від сусіда

до сусіда веселить містечко, обкладаючи його безкорисливою

сніговою даниною.