Categories: Есе

Про двох Василів

Пустіть мене до мене.

(Василь Стус)

 

Незаслужено забутих поетів не буває, рано чи пізно вони повертаються до людей, як схід і захід сонця, як зорі, що промовляють мовою вічності. Вони, як гирла, що впадають у річку часу й течуть нам назустріч, у майбутнє, у наше відчайдушне життя. Так у дев’яності роки до нас повернулися Василь Симоненко та Василь Стус. Великі поети не ростуть, як гриби після дощу, вони не літають у пташиних зграях — їх манять гірські височини, недосяжні й незримі, вони живуть у знехтуваному царстві, за муром самотності. Вони старші за своїх сучасників іноді на роки чи десятиліття, а іноді й на століття. Час не має над ними влади. Вони приходять у цей світ двічі — коли народжуються і коли написане набуває другого життя. Їхня доля — одержимість, але не як міра таланту, а як призначення, як біль, що кочує від душ, які покинули цей світ, до душ, які з’явилися в цей світ, щоб вимовити своє єдине, неповторне слово і вступити в суперечність не з реальністю, а з дійсністю. Такими є долі двох поетів, які жили в той самий радянський час.

Василь Стус не лише ніс у своєму серці любов до України, а й відгукувався на всі її муки і страждання. Його доля схожа на долю Варлама Шаламова. В обох був свій батьківський дім, у Стуса — Україна, у Шаламова — Росія, але Колима була одна на двох.

 

 

Неважко собі уявити, як би склалася доля Василя Симоненка, якби він прожив довге життя. Я думаю, що його спіткала б та сама доля, що й Василя Стуса.

В останні два роки життя Василя Симоненка його поезія, як чудове вино, витримане й терпке, дає змогу говорити про зрілість і мудрість. А було йому лише двадцять вісім. Мимоволі напрошується порівняння з Лермонтовим. Попри сумну, а часом і трагічну сюжетну основу їхньої поезії, в них завжди крізь морок, туман пробивається сонячний промінь надії. Жодна біографія поета не розповість більше, ніж його твори. Життя великих художників не закінчується, а триває у їхніх творах.

Василь Стус і Василь Симоненко були внутрішньо вільними. Їхня духовна чистота й поетичний дар будували шеренги нетлінних нерукотворних рядків, які воїнами-визволителями йшли на боротьбу з режимом. Жертовність обох, їхня громадянська поезія — не просто «заповiт». Василь Симоненко прагнув бути схожим на Тараса Шевченка. Стуса й Симоненка важко порівнювати з класиком української поезії, але те, що вони — його продовжники, безперечно.

 

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

(Василь Симоненко)

AddThis Website Tools
admin

Recent Posts

Нове есе у розділі «Твори / Есе»

У розділі «Твори / Есе» з’явився новий текст автора — «Як зробити так, щоб душа,…

1 тиждень ago

“Як зробити так, щоб душа, не впоравшись із сьогоденням, не покинула нас передчасно…”

Як зробити так, щоб душа, не впоравшись із сьогоденням, не покинула нас передчасно і повернулася…

1 тиждень ago

“Вартова служба лишає нас сна…”

*** Вартова служба лишає нас сна в клітці мертвий папуга — співай. Я з усмішкою…

1 тиждень ago

“Не лише Ангелам…”

*** Не лише Ангелам, а й нам іноді перепадають крихти зірок зі столу світостворіння.

2 тижні ago

“Казіно весни…”

*** Казіно весни. Рулетка місяця. Ставить на чорне ніч. Догорає любові огарок. Випадає гріховне —…

2 тижні ago

“Мамо, твої очі…”

*** Мамо, твої очі обвуглені від сліз, вони подібні до руїн життєвого світла, і кровоточать…

2 тижні ago