Ночі без неба. На вітрів розтяжці, немов канатоходець над прірвою ГУЛАГу, погойдується стіл з горілкою в гранчастій склянці Колими.
Свічка місяця щокою тулиться до замурованого в лід вікна тюремного і гріє Стуса сни, що линуть до рідної неньки України.
А ось і свастики павук, забився в куток Колими і ловить у свої тенета тіні незміцнілих зеків.
Землі наждачний круг шліфує душу і перо поета, на цьому вирі циферблата рахує час хребці хвилин і клеїть дні й роки в одне виття протягле, немає інших співів тут, не може бути.
Сопки Магадана — двогорбі верблюди застигли наглядачами у позі лотоса над вічним безправ’ям цього краю.
Сон Стуса, як хмара, як острів, повис над бездушною мерзлотою.
І ти докоряв своїм видінням, і захід сонця багрянів фата-морганою, вона пливла в твої обійми і за руки тримала сина, ти знав, вона не допливе, й не зводив з корабля очей. Навіщо вона сказала: «Повернися, не можу вже чекати більше»? І оси слів її до болю жалили тебе, і ти ледь-ледь тримався на ногах.
Чий голос чуєш ти, невже ж то свій: «Ну здрастуй, вуличко моя, здоров був дім»? Та дім мовчить, твій дім оглух, твій дім осліп, твій дім не пізнає тебе, лише скрипіння ґанку його страждання видає.
Тюремна баланда днів, як білка в колесі, гризе очей твоїх кедровії горіхи, та сльози, червоні і сухі, пломеніють над загравою твоєї долі і не дають любов убити.
Василю, ти хто? Я — це я, і я — Вітчизна, я — мій народ, і не зламати мене, його і нас, доки ми живемо вірою.
Життя і трагічна смерть Василя Семеновича Стуса (1938–1985) є суворим нагадуванням про те, що репресії…
Прекрасний відгук — дуже точний, по-філософськи глибокий. Ваша поява в літературі збігається з часом великих…
Пишучи про поему «Стус», звісно ж, можна було б багато чого сказати про насиченість тексту…
*** Місто безумства і натхнення, що зневажає смерть. Де день — це вічність, а ніч…
Втеча сонця з поля бою - ось така любов війни. Небо байдужістю мовчання каліграфією дощів…