Є дві дати, між якими проходить, пролітає земне життя будь-якої людини – дата народження і дата відходу. І від того, чим був наповнений час перебування у світі людей, залежить і людська пам’ять про померлого – або світла, або недобра. Ми реагуємо, згадуючи життя померлих близьких і далеких по-різному: у думках, в молитвах, хтось запалює свічки або несе квіти до пам’ятника, а хтось випиває чарку горілки, – все залежить від віри, традицій, рівня культури, обставин… Олександр Коротко згадує словом, і це багато чого варте. В кінці липня 2012 року не стало українського артиста Богдана Ступки, а на початку серпня 1994 року – російського актора Інокентія Смоктуновського. Одному було сімдесят, іншому – шістдесят дев’ять, і той і інший померли від серцевого нападу. Вони пішли, залишивши сумувати найдорожчих, свої сім’ї (Богдан Ступка – двох синів і дружину Ларису, Інокентій Смоктуновський – сина, дочку і дружину Суламіф) і, звичайно, безліч своїх шанувальників і поціновувачів. Життя обох воістину народних артистів не текло спокійно-неквапливо, навпаки – було «на розрив аорти», настільки талановитою, чесною, величезною була їх самовіддача в будь-якій ролі. Обидва були наділені інтелектом, гідністю, аристократизмом. Артисти такого унікального дару і можливостей, на жаль, не живуть довго, але все відносно. Не будемо йти в міркування про дуалізм лицедійства, а просто ще раз згадаємо, завдяки поетичним есе Олександра Коротко, таким же глибоким і талановитим, якими були ці трудівники театральних підмостків, кіномайданчиків і численних виступів – Інокентій Михайлович Смоктуновський і Богдан Сільверстовіч Ступка, наші великі сучасники . Сьогодні на головній сторінці сайта читайте есе «Він грав своє життя» і «Богдан Ступка». Інші есе Олександра Коротко – за посиланням https://korotko-poetry.com/esse