НУДЬГА
За лаштунками неба довгождане життя осягає
і блаженство, і суть. Тільки вітер і дощ, наче
маси народні, гуляють, не дають ні заснуть,
ні прокинутись в осені серця і віри. Дайте вийти
із кола безнадійних звитяг, відпустіть душу ночі
на волю. І тягар зустрічань я не можу нести вже
в цій хащі славетній по алеї свого безгоміння.
До самотності йду я, що занурена в царські розкоші
неземного, небесного спадку. Крапля крові на ймення
Хвилина розливається морем безкраїм, до міських
берегів, де у зграї збиваються прочування людей,
не біжать уже хвилі застиглі, і на пінистих ребрах
скелин торжествує вчорашнєє дійство, сон лякливий
маленької пічки, наче яблуні квіт на жарин бойовищі.
У цій клітці зізнань знов стає до життя півпримарною
явою обвуглена правда.
Життя і трагічна смерть Василя Семеновича Стуса (1938–1985) є суворим нагадуванням про те, що репресії…
Прекрасний відгук — дуже точний, по-філософськи глибокий. Ваша поява в літературі збігається з часом великих…
Пишучи про поему «Стус», звісно ж, можна було б багато чого сказати про насиченість тексту…
*** Місто безумства і натхнення, що зневажає смерть. Де день — це вічність, а ніч…
Втеча сонця з поля бою - ось така любов війни. Небо байдужістю мовчання каліграфією дощів…