Авторський сайт Олександра Коротка

Поети не живуть на сонячній стороні. Вони вкрадливо переписують своє життя, сторінку за сторінкою, нервово покусуючи губи переживань, що увірвалися в нічну яву напівнатяком, жестом, потойбічною правдою неба, його виворотом, де сновидінь кіннота летить світом і знаходить когорту розкиданих по всіх усюдах доль, чиє життя — лише відлуння рядків, птахів перелітних, що живуть під крилом безмовної фрази, написаної Творцем.

Творче втілення твоїх задумів було настільки грандіозним, що їм не вистачило місця на землі, і вони передчасно пішли в піднебесся, тебе ж вони забули на цьому грішному світі, й люди миттєвостей — був серед них і Гете — не могли побачити, оцінити вершини, які ти в слові підкорив, де не зношувалося убрання твоїх безсмертних нот, а люди, що люди, вони могли побачити тільки дно своїх перемог, не справжніх, ілюзорних.

Ти не був самотній у своєму безумному шаленстві, найбідніші з хмар з тобою товаришували, схожі на голубів, вони зліталися до твого порогу, і ти годував їх сновидіннями з руки, і вірили вони, і знали, що не хлібом єдиним живе людина.

Не питай, скільки тягнеться життя на землі, ніхто не дасть тобі відповіді, коли нас немає, як немає тебе у твоєму ж житті, є лише Греція та Діотіма.

Самотність має привілей на коронований біль, на владу над тишею безлюдною і величною, тут можна бути самим собою і знати, що у твоєму серці живе архіпелаг любові, як острови спогадів, де так просторо душі твоїх надій.

І нарешті про пам’ятники, п’єдестали й ніколи про Вежу. А вежа ув’язнення була, як щастя вертикальне, як заслання в несвідоме, де жив ти останні десятиліття і полоненим ангелам служив, і уяву на підмогу кликав, і повітрям свободи ніяк не міг надихатися, допоки дух твій невгамовний над вічною Елладою витав.