Авторський сайт Олександра Коротка

Почну із цитати вірша, написаного мною наприкінці ХХ століття:

На площі ХХ століття

стоїть кам’яне серце —

одне на всіх.

Чому людство, точніше окрема його частина, а якщо бути ще більш точним, то сита його частина, не бажає, не хоче приймати чужу трагедію, чужий біль, як свої.

Але ж світ змінився! Це ілюзія, що ми різні і що можна відгородитися від інших, подібних тобі, встановленими кордонами.

Насправді інтернет уже давно стер ці кордони, а час проїхався по них катком. І не треба думати, що у кожного народу — свій дім.

Ні, такого дому сьогодні ні в кого немає, а є лише одна на всіх комунальна квартира, і вона не тільки зі спільною кухнею, а й, даруйте за подробиці, зі спільним туалетом.

І хай як парадоксально це звучить, але українське прислів’я «моя хата з краю» виявилося абсолютно пророчим, хоча воно в комуністичні часи трактувалося некоректно. Насправді це прислів’я має тільки один зміст: власнику цієї хати уготовано першим зустріти і друга, і ворога.

Так і сталося з Україною.

І як донести до політиків провідних країн, що не можна, живучи нині, жити в минулому? Зрозуміло, що не хочеться втрачати нажитий комфорт, але ж наше життя складається не лишень з набутків, воно складається насамперед із втрат, і що більше ми втрачаємо, то більше отримуємо.

А демократія, приперчена одностайним голосуванням із принципових питань, — це про що? Так, звісно, про глухий кут.

Просто час прокинутися тим, кого не бомблять, — ми уже давно не спимо.

І насамкінець цитата з наших мудреців: « Палац, довкола якого немає варти, не може зрівнятися з Палацом, довкола якого варта є».